Читати книгу - "Невидимі. Таємниця Туманної Бухти"

— Добре… Чудово! А спорядження?

Від такого питання чаклуна дівчинці стало смішно.

— У повній справності, починаючи з ультразвукових навігаторів.

— У такому разі скажи їм, щоб поквапилися.

Пітер уже помалу почав рухати лівою рукою. Хоча біль був іще сильним, швидше за все, він просто забив руку.

Завдяки непромокальному одягу хлопці залишилися сухими. Тільки волосся під касками змокло. Тому було холодно, і друзі тремтіли, як листя на вітрі.

Дуглас, здавалося, щось обмірковував.

— Даю долар за твої думки, — запропонував Пітер.

— Я дивлюся на озеро. Готовий заприсягнутися, що це його я бачив уві сні… хоча чомусь воно здається іншим.

— А раптом тут є ще одне озеро: можливо, нам слід було обрати інший тунель… Ти його теж бачив?

— Я не тільки бачив: мене ним понесло, а зустрілися ми вже тут.

— Маєш рацію, подивися догори, — повідомив Пітер, указуючи на два отвори в скельній стіні, звідки вивергалися могутні струмені води. — Мене винесло з першого отвору, а тебе — з другого.

— М-м-м… Так, можливо. Але все одно, озеро здається дещо іншим. Зараз розберемося… — Дуглас увімкнув свій сонар. — Діаметр водоймища близько ста метрів.

— Не варто шукати точності в снах. Тим більше, ти бачив озеро лише одного разу, так що не виключена деяка розбіжність між сном і реальністю.

— Не знаю, усе в пам’яті так перемішалося…

— Може, мені спробувати допомогти, Дугу? — втрутилася Кристаль. — Я на хвилинку відключуся від Пітера й зможу поліпшити контакт із тобою. Тобі слід лише концентруватися на тому, що пам’ятаєш зі свого сну.

— Це дійсно неймовірно, Крис. Гаразд, спробуємо.

Дуглас почав зосереджуватися на фрагментах сну. Кристаль здавалося, ніби вона занурюється в надзвичайну тривимірну відеогру. Дівчинка виразно побачила, як юний Дамон кинув Malartium до підземної річки, і раптом сама опинилася у воді, у напівтемряві. Роздивилася книгу, що перекидалась у хвилях. І так — кілька секунд: вода, бульбашки, вгору, вниз; а потім — темрява. Крис зрозуміла, що це провал у пам’яті її друга, і спробувала «піти» в цьому напрямі, докладаючи надлюдських зусиль. Книга потрапила до тунелю, яким пронесло Дугласа, і нарешті, її вимило… у підземне озеро.

А, так-от у чому річ! Зараз були на одному рівні водне плесо озера й те місце, де впадали в нього два рукави підземної річки; адже Дуглас і Пітер сьогодні летіли до водоймища з висоти кількох метрів. Мабуть, шістдесят років тому вода в цьому гроті була набагато вище.

Тепер книга запливла до тріщини в скелі… Кристаль максимально сконцентрувалася: їй слід було знайти орієнтир, щоб хлопцям було легше визначити, де знаходиться ця тріщина. Ось є виступ! Цей виступ у формі півнячої голови буде точним орієнтиром.

Знову темрява, провал у пам’яті, і нарешті, грот, усипаний кристалами…

— Досить! Я більше не можу, — вигукнула дівчинка в голові Дугласа.

— Не турбуйся, Крис. Ти дуже нам допомогла. А зараз відключися на декілька хвилин і відпочинь. Я знаю те, що ти бачила, і, гадаю, зможу знайти камінь на зразок голови півня, — вголос заспокоїв її Дуглас.

— Чудово, хлопці, зв’яжемось.

— Голова півня? — повторив Пітер, що не брав участі в «контакті».

— Так, шістдесят років тому рівень води в озері був набагато вищий, і книга могла потрапити в тріщину недалеко від каменя такої форми.

— Слід буде дертися вгору, так?

— Так, але якщо це буде дуже складно, полізу я сам. До речі, а де твої окуляри? Ти їх загубив?

— Ох, ні, — вдоволено посміхнувся Пітер. — Я вжив запобіжних заходів на випадок падіння у воду, і тому… — він швидко розкрутив мотузку, обмотану навколо його шиї: до іншого кінця її були прив’язані окуляри, трохи забруднені, але цілі.

— Здорово!

Двоє друзів збиралися було бігти навколо озера, як раптом…

— Ось вона! — вигукнув Дуглас, указуючи на виступ скелі на висоті близько п’ятнадцяти метрів. — Голова півня!

— М-м-м, — промугикав Пітер. — Мені здається, на стіні достатньо багато виступів… Так, я думаю, що теж зможу туди видертися.

— Стривай, можливо, не буде необхідності. Спочатку залізу я, а потім покличу тебе.

Підйом насправді виявився неважким, і незабаром Дуглас дістався до «голови півня». Ліхтариком на касці він посвітив навколо й виявив тріщину, в яку потрапила книга. Дістався туди й заглянув усередину: відкривався новий тунель, що вів униз. Сонар показав: через десяток метрів тунель розширюється в грот.

— А зараз почекай, я йду за тобою, — сказав Пітер, коли Дуглас відрапортував. Вдягнувши окуляри, хлопчина сантиметр за сантиметром подолав відстань до свого друга, а Дуг допоміг йому пролізти крізь тріщину.

Цей останній, вузький прохід виявився найважчим. Хлопцям довелося повзти на животі, що для Пітера, вимушеного спиратися тільки на одну руку, було особливо важко. Нарешті, промінь ліхтаря освітив вихід із тунелю.

— Дійшли! — оголосила Кристаль у їхній свідомості. — Дивися, Дугу, це грот із кришталевими стінами, той самий!

Двоє друзів видерлися з тунелю й нарешті змогли звестися на ноги.

Пітер підняв уламок кристалу.

— Це сіль, — сказав він, пильно розглянувши його і лизнувши. — Увесь грот укритий товстим шаром солі.

— Але чому? Тобто я хотів спитати, звідки взялася тут уся ця сіль?

— Не знаю, але ця печера мені перестає подобатися.

— Цілком згоден із тобою. Знаходимо книгу і мерщій забираємося звідси.

Вимовляючи ці слова, Дуглас знову ввімкнув сонар. Довжина грота була близько двадцяти метрів, а максимальна висота доходила