Читати книгу - "Дочка Медічі"

Сьогодні ми знову воюємо, але цього разу це наша ініціатива, а не протестантів. Уранці Карл підписав едикт у Сен-Mop, який скасовує права єретиків проводити богослужіння, а зараз король іде вулицями Парижа, а попереду несуть останки Святого Дені. За традицією, процесія вшановує святого перед тим, як воїни беруться за зброю. Уперше за багато місяців двір об’єднується.

Крокуючи слідом за королем, я усміхаюсь, коли бачу Анжу: він несе підпору до балдахіна, який прикриває святі реліквії. Задля цього мій брат покинув великий військовий табір в Орлеані. Я промовляю особливу молитву подяки святому за його повернення. За ним іде герцог де Гіз, підтримуючи балдахін ззаду.

Тисячі людей висипали на вулиці, якими йде процесія, щоб насолодитися видовиськом. Я чекаю, коли все закінчиться, чекаю нагоди поговорити з герцогом на бенкеті, який відбудеться згодом. Як завжди, я не мушу довго чекати. Ледве ми зупиняємося, герцог підходить до мого коня й допомагає мені стрибнути в сідло.

— Ваша милосте,— кажу я, приймаючи простягнуту руку і шкодуючи, що не можу торкнутися її без рукавиці.— Я здивована, що ви усміхаєтесь. Коли ми востаннє бачилися при дворі, ви мали надто похмурий вигляд.

— Я почувався пригніченим через ту огидну угоду,— каже він, спираючись рукою на холку мого коня і дивлячись на мене,— а ще мене не влаштовувало товариство, яке я був змушений терпіти.

— Конде та Коліньї пішли раніше за вас, але ви залишалися сумним. Чи ви маєте на увазі товариство Валуа?

— Ні за що у світі,— відповідає він.— Бути в товаристві короля — неабияка честь.— Його рука спускається до стремена, куди я устромлюю ногу; він бере мою ногу і намагається допомогти, але йому не вдається; я смикаю спідницю, ховаючи оголену щиколотку.— А бути у вашому товаристві — неабияка насолода.

— Чи надовго ви та інші чоловіки залишитеся з нами?

— Не можу сказати, але, на жаль, маю сумніви, що надовго.

— На жаль? Нужбо, герцогу, не брешіть мені. Ви ж вирушите навздогін за протестантами — таке доручення потішить вас.

— Правда. Проте я не брешу, адже будь-яке задоволення вимагає жертви. Я відчуватиму задоволення у війні проти ворогів короля, але пожертвую щастям бути поряд із вашою високістю.

Невже його рука рухається вгору? Так, вона піднімається до моєї щиколотки, і це відчуття настільки дивовижне, що я вже не можу ні про що думати. На якусь мить я уявляю, що відчувала би, якби герцог далі ковзнув рукою по гомілці та зупинився на коліні. Аж тут з’являється баронеса де Рец, і герцог відступає назад, забравши руку.

— Ваша високосте,— каже баронеса,— ми не хочемо відставати.

Вона розвертає коня в бік моєї матері, а я їду слідом.

У дворі Лувра Анжу допомагає мені спішитися.

— Сьогодні ваш перший танець — мій,— каже він.

— Навряд. Боюсь, вам доведеться танцювати з мадемуазель де Р’є, оскільки я вже пообіцяла перший танець герцогу де Гізу.

— Справді? Гадаю, герцог переслідує власні інтереси з такою ж швидкістю, з якою виконує мої накази під час бою,— він пропонує мені руку.— Упевнений, ви пообіцяли танець йому, аби роздратувати мене, але в цьому немає потреби: мої стосунки з Рене закінчено. За той час, що я провів в Орлеані, я зрозумів, що вона не варта моєї уваги.

— О Генріху,— я імпульсивно стаю навшпиньки та цілую його,— здається, я танцюватиму з герцогом пізніше, а перший танець все ж таки віддам вам.

Перш ніж він встигає щось відповісти, я біжу геть. Ледве відчинивши двері моїх апартаментів, кличу Жийону. Я розглядаю розкладене на ліжку вбрання для бенкету, поки Жийона роздягає мене. Можливо, я схвалювала їх перед виїздом до Базиліки, але зараз я не задоволена.

Звільнившись від спідниці з фіжмами, я кажу:

— Я змінила рішення щодо моєї сукні. Я хочу рожеву сукню, новий виложистий комір, оздоблений мереживом, і срібний помандер — подарунок герцогині Лотаринзької.

Такий вибір, безперечно, підвищить мої шанси на прихильність Гіза. Рожевий шовк добре відтінятиме колір мого обличчя. Що ж до коміра, мої спостереження дозволили дійти висновку: аби привернути увагу такого привабливого чоловіка, як герцог, розумно потішити його погляд не лише рум’яними щоками.

Жийона покірно підбирає відкинуте вбрання, яке так старанно підготувала для мене, й прямує до гардероба.

На туалетному столику я відкриваю кілька флаконів у пошуках ідеального аромату. Якби ж я мала парфуми, які щойно привезли матері з Флоренції. Її фрейліни передавали їх одна одній, і всі визнали цей аромат чарівним. Я теж прагну бути чарівною. Зрештою, я змушена обрати парфуми серед тих, що мені доступні. Я наливаю щедру порцію в долоні, потім занурюю руки в комір сорочки і масажую між грудей. Наостанок втираю те, що залишилося, у потилицю, біля лінії росту волосся.

Жийона повертається. Замінивши мою сорочку на нову, вона зупиняється, принюхується й дивиться на мене широко розплющеними очима.

— Я вже не маленька дівчинка,— кажу я,— і сьогодні я хочу пахнути, як усі придворні дами.

А ще я хочу фліртувати, як вони. І в цьому мені потрібна допомога. Убравшись у сукню, я одразу вирушаю до воріт чекати на Генрієтту. Зі свого паланкіну вона бачить мене і, щойно носії зупиняються, запрошує піднятися до неї.

— Маргарито, що трапилось?

Я виразно дивлюсь у бік запнутих завіс.

— Не бійтеся, я сама обираю носіїв мого паланкіну і плачу їм. Відтак, вони охоче стали глухими, сліпими та німими.

— Гра з герцогом де Гізом знову розпочинається, а я майже нічого не знаю про те, що може статися.

— А чого ви