Читати книгу - "Марта"

Семен з Тимуром Миколайовичем реготали, витираючи сльози з кутиків очей. З одного боку, її часом аж пересмикувало від його слів. З іншого — в кожному його порусі, вигині суворих брів вона бачила щось невловиме, щемливо рідне, на що відгукувалася кожна клітинка її тіла. Очевидно, якби він раптом почав дослухатися до неї, познайомив зі своєю матір'ю, повів до церкви під вінець і став ніжним та уважним, справжнім джентльменом, як Дмитро, то він би був, звичайно, кращим, але не самим собою.

Черга перейшла до Семена. Це був цікавий мовчазний флегматичний тип. Мішкуваті смугасті короткі штани на його великих ногах разом із куцим тісним піджаком, який, здавалося, ось-ось мусив розірватися на його пухких грудях, творили цікавий контраст. Образ доповнювала надто коротка краватка і величезна модна картата кепка з помпончиком на маківці. На смак Марти, це був вигляд справжнього блазня.

— ... Запитання: чим одрізняється піонерка від комсомолки? — захмелілі очі товстуна спалахнули пустотливими іскорками.

Пауза нетерплячого передчуття і готовність вибухнути реготом.

— Піонерка «всегда готова», а комсомолка — «давно готова»!

— Я сьогодні теж дещо вивчив з новенького, — знову перехопив ініціативу Володимир. — Іду повз Виконком на Хрещатику, а тут біля нього безхатьки випрошують копійки:

В государственном лото Я спустил своё пальто, Портсигар и два кольца, Гопцадрица-гопцаца!

Володимир не тільки виразно проспівав уривок, а й затанцював, вдало наслідуючи відчайдушні рухи безпритульних хлопчаків.

— Це якось... по-дитячому! — стиха вигукнув Дмитро, але за мить знітився й поглянув на Марту. Дівчина спостерігала за витівками Володимира з легкою усмішкою на губах. Щось у її очах було таке, що він не витримав і сказав: — Ви, як бачу, його дуже кохаєте.

Марта покрутила у руках спорожнілий келишок з-під вина і, здається, майже не помічаючи Дмитра, почала говорити, ніби сама до себе:

— Ви таки праві — він і справді велика дитина. Дуже люблена мамою і кривджена дворовими дітьми.

— Він розповідав?

— Ні, але це очевидно для мене.

— Ви його добре знаєте?

— Невже вам справді цікаво? — стенула Марта плечима й продовжила говорити далі. Її голос звучав якось стомлено й безбарвно: — Звичайно, знаю. Я знаю всі його посмішки, і його ходу, погляд... наприклад, коли він вдоволений, і його бурмотіння, коли він хоче в чомусь мені відмовити і не знає, як. У нього такі шершаві руки, дужі й надто рано порізані зморшками, але вони все одно зворушливо милі. І він зовсім себе не знає. Ні своєї щиросердної, майже наївної, доброти, ні безмежного безжального егоїзму...

— Годі! Годі! Ми ж не на іспитах і не на сповіді. Ви його знаєте і все одно дуже кохаєте, так?

Марта кивнула, і в її очах забриніли сльози, але вона швидко опанувала себе.

— Зачекайте, я вам скажу ще одне. Найважливіше — я знаю, що він ніколи не одружиться зі мною, — здавленим голосом сказала Марта.

— Як правило, жінки цю ілюзію втрачають останньою, — зауважив Дмитро. Він починав ніяковіти від надмірної відвертості розмови.

Марта, що весь цей час дивилася кудись повз Дмитра, перевела погляд на нього. Її обличчя було якесь оспале, стомлене.

— Розумієте, я не змогла йому подарувати мрію. Для нього я — проста земна жінка, а з такими не одружуються.

2

Наступного дня Володимир повів Марту до кафе, у приглушеному світлі якого він, як правило, влаштовував ділові зустрічі. Те, що він взяв її з собою, означало, що сторони вже досягнули порозуміння, а ця вечеря була лише свідченням взаємної довіри і симпатії.

За столиком сиділо четверо. Крім Володимира і Марти, був іще Дмитро й опасистий приземок невизначеного віку. Тимура Миколайовича Марта бачила вдруге. Його простакувате обличчя з кирпатим великим носом і ріденькими білими віями дивилося на світ оптимістично й добротливо. Сидячи, він виклав поперед себе своє черевце, яке огортав неохайний пом'ятий костюм. Канотьє на його великій круглій голові з'їхало набакир, але чоловік усупереч правилам етикету не хотів його знімати.

— Минулого разу ми були в іншому кафе, — зауважив Дмитро,