Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– А тобі яка різниця? – відгавкується Лео, а потім ловить мій погляд. – Слухай, пробач, добре? Редлі знову верзе дурниці.

– Ви говорили про Карлі Шилдз, – каже Ашира. – Про дівчину, яка кинулася під автобус. Як це пов’язано з Наомі?

Вона що, стояла за рогом і слухала? А ця дівчина наполеглива. І мені це навіть подобається.

– Та це не важливо. Мені просто подумалося про Карлі й про те, що її міг штовхнути на цей вчинок хтось, із ким вона спілкувалася.

– Типу серійний убивця? – на повному серйозі питає Аш.

– Ні, тут відбувається щось глобальніше. Щось велике й…невидиме.

– Як «Ілюмінати»?

– Що? – кліпаю я. – Удалося нарити щось про Ч0рний М!сяць?

– Нічого. Ну, я з’ясувала, що її профіль прив’язано до іншого профілю, прив’язаного, у свою чергу, до іншої електронної адреси. Але туди я влізти не можу. Та співає точно Наомі. Точно.

Вона опускає очі, і ми всі водночас це відчуваємо. Це реальність – не гра, не кіно. Все це насправді. От лайно.

– Данні Гевен теж навчалася в нашій школі.

– Хто така в біса Данні Гевен? – питає в мене Аш.

– Дівчина, яка зі мною познайомилася. Мені здалося, що то дурниці, що то моя голова щось виробляє, але в неї було тату, схоже на тату Ней. Треба повідомити поліції, – кажу я.

– Нахуй все це, – люб’язно заявляє Лео. – Ви двоє поведені на збігах. Розкажіть це комусь іще, і всі подумають, що ви божевільні. Забийте на це. Перемкніться краще на Ней, ага? І на виступ.

Я дивлюся на Аш, і вона ледве помітно киває мені.

– Можливо, – кажу я. – Так, можливо, ти маєш рацію. Можливо, все це тільки в моїй голові.

– Прийдете сьогодні до лікарні? – Аш дивиться на нас обох. – Будь ласка.

– Так, звісно, ми будемо, – відповідаю я за нас обох, не вагаючись.

– Дякую. Ем, Редлі, можна тебе? – Вона відходить на кілька кроків, і Лео закочує очі. Знизавши плечима, я йду за нею, і, коли зупиняюся, вона шепоче мені на вухо:

– Карлі Шилдз. Данні Гевен. Спробую щось про них нарити. Я тобі вірю. Побачимось.

Я дивлюся, як вона йде геть, і думаю, добре це чи погано, коли тобі вірить найдивакуватіша дівчина в Лондоні.

– Я не впевнений, що зможу сьогодні прийти, – каже Лео. – Я потрібен Аарону.

– Лео, не обов’язково робити те, чого хоче він. Не варто псувати своє життя заради нього.

– Він мій рідний брат, бро, – розлючено каже Лео.

– Добре, – кажу я, раптом утомившись. – Це твоє життя чи те, що від нього лишилося.

– Та йди ти, – каже він.

Показую йому середній палець, прямуючи назад до школи, і кричу через плече:

– Слухай, може спитаєш Аарона про Карлі Шилдз?

– Ні, – каже Лео. – Вона йому подобалася, і він і досі не пережив того, що сталося. Займайтеся цим без мене. Самі длубайтеся у своїх таємних теоріях.

Він має рацію: ця теорія таємної змови видається божевіллям, коли говориш про неї вголос. А втім… я не можу просто відпустити її та вдавати, що все гаразд. Нічого не гаразд.

Повернувшись до класу, розумію, що ми з Роуз не бачилися цілий день.

І, о Господи, мені страшенно її бракує.

Коли відчиняються двері ліфта і в ніс б’є гострий лікарняний запах, я наштовхуюся на Макса й Джекі, і вони обоє плачуть.

– Що сталося? – питаю. – Вона ж не… невже вона?

– Ні. – Джекі намагається посміхнутися, але натомість схлипує. – Ні, сонечку. Просто вони сподівалися, що вона одужуватиме швидше. Їй шкідливо довго лишатися в такому стані… о, все це дуже важко. Пробач, не хвилюйся. Все буде гаразд, обіцяю.

Вона знову плаче і обіймає мене, і я довго стою і вдихаю її запах.

– Аш не піде додому, не хоче лишати її ні на мить. Приглянеш за нею, добре?

– Звісно, – кажу я. Мені було б нескладно пообіцяти їй будь-що, аби тільки їй стало краще, але цю обіцянку буде легко виконати.

Вона цілує мене в чоло, і замість того, щоб відійти, я на мить притуляюся до неї. Мамині обійми, я сумую за ними. Відступаючи на крок убік, я докладаю всіх зусиль, щоб підбадьорливо їм посміхнутися, коли вони заходять у ліфт. Ашира стоїть біля вікна палати Ней, притиснувшись головою до скла.

– Привіт, – кажу я, стаючи поряд.

– Привіт, – відповідає вона.

Ми стоїмо там, пліч-о-пліч, зазираючи до палати, де яскрава вродлива дівчина, яку ми добре знаємо, застигла в анабіозі, і мені не спадає на думку слів, які могли б допомогти в цій ситуації. Тож натомість я роблю те, що видається правильним. Я беру Аширу за руку. Вона не рухається, нічого не каже. Вона лише ненадовго стискає мої пальці.

Потім глибоко вдихає, випускає мою руку й повертається до мене.

– Отже, у Карлі Шилдз не було татуювання. Принаймні напередодні дня смерті – ближче мені підібратися не вдалось. Ну тобто, я могла б, якби захотіла, дістати результати розтину, але відчуваю, що це якось трохи неправильно.

– Ага, є трохи. Але як ти дізналася все інше? – питаю її.

– Шкільний газетний архів. Вона була на змаганнях із плавання й перемогла. Ще грала на арфі на шкільному концерті того вечора. Тобто, звичайно, у неї могло бути татуювання десь під купальником, але і в Данні, і в Наомі вони на зап’ястках… Як думаєш, може нам зустрітися з Данні й спробувати розпитати її?

Вона дає мені ксерокопію вирізки зі старої місцевої газети, і мені перехоплює подих. Я бачу фотографію мого батька в ролі шкільного інспектора – він вішає медаль на шию Карлі, яка стоїть перед ним у купальнику. Світлина не дуже чітка, зерниста, у батька більше волосся. Але це точно він. Я бачу його поряд із загиблою дівчиною, і холодок біжить моєю спиною. Який довбаний збіг.

– Не думаю, що вона захоче з кимось говорити, – повільно кажу я. Я не зізнаюся Аширі, що на фото мій батько, бо відчуваю, що це таємниця, ділитися якою ще не настав час. – Але я спробую. Надішлю запит в «Інстаґрамі» і напишу їй повідомлення.

– Добре. Посидиш трохи з Ней у палаті? – виснажено питає Ашира. Вона вже й не знає, де шукати сестру, хоча вона тут, перед нею. – Сходжу за колою, тобі принести?

Я