Читати книгу - "Мед з дікалоном"

— Браво, майоре. Десь так воно й було. Та вам навряд чи дадуть медальку за моє знешкодження. Ви спізнились, і каральна операція провалена,— відповіла Марія.

Він мовчки простягнув їй авторучку й аркуш паперу.

— Це що? — здивовано запитала вона.

— Напишіть, що будете співпрацювати з нами.

Реакція Марії була миттєвою — вона вихлюпнула чашку цієї гарячої бурди в обличчя гестапівцю. Знову світ згас.

Фогель більше не з'являвся. Допитував її інший гестапівець — лейтенант Шульц. Цей уже не бавився у людяність. Біль, приниження, знову біль. Часом здавалося, що сліпучо-біле сяйво нестерпного болю нарешті лусне тишею і спокоєм. Та марно. Цей теж знав свою справу, і вона знову поверталася до тями.

Нарешті, на третій день допитів, вона попросила: я говоритиму лише з майором Фогелем.

Той не забарився.

— Не пригостите кавою? — усміхнулася вона з болем на розбитих губах.

— Я не збираюся слухати ваші кпини, говоріть по суті,— сухо відповів Фогель.

— Майоре, ким ви були до війни? Це стосується справи.

Він знітився.

— Я викладав у провінційному університеті славістику.

— Так ось, майоре, я до війни була в бойовій організації і маю більший досвід. Півміста чуло стрілянину, і мої шефи вже знають, що я тут. За два дні всі мої зв'язки обірвано, навіть якщо я назву явки і псевдо — вони вам нічого не дадуть. А вербувати мене було безглуздо з самого початку. Ви марно тратили сили.

Фогель нічого не відповів і пішов. Та її більше не допитували. Вона лежала на нарах, і в голові знову заграв тихий і печальний рояльний перебір...

Її вивели у тюремний двір, і вона востаннє звела погляд на небо. Над містом гудів літачок і сипав, наче новорічним конфетті, листівками. Вона зловила одну з них.

«Усі, хто має бажання повернутися до мирного життя, мають право по пред'явленню цієї листівки-перепустки звернутися до будь-якого відділку поліції чи польової жандармерії... Усі, хто здався, не будуть покарані чи відправлені на примусові роботи...»

Господи, Вальтер не мав бомбити наші бази...

Лунко клацнули затвори гвинтівок.

— Михайле, ти взнаєш усе і зрозумієш. Вальтере, прости,— прошепотіла вона. За мить гримнули постріли. Луснула сліпуча пелена гострого болю, і нарешті — вона у красивому бальному платті й він у елегантному смокінгу з метеликом закружляли під звуки віденського вальсу, здіймаючись у холодну синю височінь.

Ми з мамою зараз гостюємо у її сестри, графині Росоцької. Раніше тітка з чоловіком один раз були у нас, у Лемберзі, ще до війни. Я тоді був іще геть малим, і дядько подарував мені коня. Звісно, не справжнього — бо де ж би ми його тримали у міській квартирі, а іграшкового, дерев'яного. Я добре пам'ятаю дядька Михайла, графа Росоцького. Ставний, із розкішними рудими вусами, в драгунському однострої. Від дядька пахло вином і сигарами, а од його гучного басовитого голосу, здається, хиталася люстра у нашій невеликій вітальні.

Дядька Михайла немає вже два роки. Полковник Росоцький загинув десь у Боснії. Його фото у жалобній рамці висить над каміном — усміхнений життєрадісний дядько стоїть, опершись на шаблю, на тлі винограднику. Мабуть десь там неподалік зустрів він свою смерть від серба-стрільця, що зачаївся у цих п'янких хащах, обвішаних важкими темними гронами. Бідна тітка так побивається за дядьком Михайлом... Вона залишилася самотою у цьому великому порожньому будинку наодинці зі спогадами.

Зараз ми гостюємо у тітки. Однак наш візит вимушений — у місті почалася справжня війна між поляками й українцями. Вимкнулася електрика, постійно стріляють. На вулицях лежать убиті. Мама каже, що це все скоро скінчиться і ми переможемо. Я дуже цього чекаю, бо тоді тато нарешті повернеться додому. Він був із нами лише кілька днів, коли повернувся з Великої війни — посивілий, змарнілий. Якось він прийшов додому, і на його кашкеті вже була інша, не бачена мною раніше кокарда. Він сказав мамі, що обов'язок його чести — у ці лихі часи бути разом зі своїми вояками, з якими пройшов Велику війну. Як він пішов, мама плакала.

Тут сумно і немає моїх однолітків, зате тихо і спокійно. Війна гримить десь далеко. Львів ми втратили, і напевно, в нашій квартирі вже хазяйнують нахабні поляки — перебирають мамині сукні й капелюшки, порпаються в моїх іграшках — ми з собою майже нічого не взяли. Та наші скоро повернуться і змусять їх усе повернути.

Але тут про війну нагадують лише літаки, що постійно пролітають над тітчиним домом. Летовище зовсім поруч від її маєтку. От би хоч раз пролетіти в літаку, чи хоча б просто побачити зблизька, торкнутися їхніх крил... Я раз навіть вилазив на саму верхівку старої груші, щоб краще роздивитися. Машина пропливла високо в небі, майнувши жовто-блакитними колами на крилах. Мабуть, полетів