Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87"

— Тату!

Речей у Миколи не було ніяких, і він підтюпцем легко подався до батька. Проминав давніх знайомих і подумки відзначав, що немає нікого з товаришів по роботі чи однокурсників, все переважно знайомі ще по школі чи колишні сусіди. Знову запитав сам себе — а де ж вія працює? Який інститут закінчував? Кого з інститутських друзів пам’ятає? Пригадати не міг. Це засмутило. Підійшовши до батька, він лише промовив:

— Як швидко плине час, тату. Правда ж? Просто летить. І стирає в пам’яті так багато важливого, дорогого…

— Нічого, синку. Час летить, але нам до цього не звикати. Ти приїхав, і я дуже радий.

Вони міцно обнялися, стримано, по-чоловічому поцілувалися. Батько — молодий, міцний, красивий, засмаглий козарлюга, йому років сорок п’ять.

— Ти гарно виглядаєш, синку. Ти також помолодшав. Це мене радує.

Вони пішли через привокзальну площу до зупинки тролейбуса. Миколі захотілося підійти до когось із старих шкільних друзів, але подумав: “Нічого, ще буде час. Я ж сюди приїхав надовго. І вони ж не підійшли до мене. Не впізнав ніхто? Невже я так змінився?”

— Цікаво, синку, правда?

— Що саме, тату?

— Життя цікаве… І те, що ми всі почали молодіти… Колись не повірив би, а зараз — ніби інакше й бути не може. Тільки чому так швидко летить час? Занадто швидко. Це погано. Я часто думаю, можливо, це так тільки для нас? Можливо, ми просто з незвички гостро відчуваємо, що час летить нестримно. А вже іншим поколінням, які житимуть після нас, можливо, буде краще? А можливо, і сам час для них ітиме інакше? Ти ж тільки вдумайся — час плине в зворотний бік. Це тільки ми знаємо, бо на власній шкірі відчули… А іншим — це буде природно… Загалом, нам дуже поталанило, синку. Усім нам… Знаєш, коли почалося, я сидів на кухні біля вікна і курив. А воно — як влупило! Я вже думав — кінець! Аж заплакав. Подумав, як все ганебно, бездарно, відчув усю свою безпомічність і беззахисність, своє безсилля активно втрутитися, зарятувати, допомогти… Я вже був геть старий. Я вже не міг навіть зброю взяти до рук. Але, врешті, боротися за мир не обов’язково зі зброєю в руках… Я побачив ядерний гриб над містом, мені наче хто сили додав. Я кинувся з квартири на вулицю і наче зав’яз у чомусь густому й липкому, ніби в казан з киселем провалився… Та що я тобі розповідаю. Ти й сам пережив те ж саме… Пощастило нам, синку. Спасибі, хоч і не знаю, кому дякувати… Я завжди, ти ж знаєш, до науки скептично ставився, нічого доброго від неї не чекав. А ось бачиш, як я помилився. Колись же я чув і читав, що час можна не тільки зупинити, але й змусити текти в зворотному напрямку, та не вірив. А хтось же, якась мудра голова і благородна, думав про це. Хтось тримав своє знання і вміння про чорний день. І от — спасибі, Час полетів назад. Це також страшно, але спасибі. Бо це — життя. Спасибі. — Батько поглянув на годинник. — Ходімо швидше. Ми можемо запізнитися. Побігли.

Вони на ходу заскочили в тролейбус, що вже рушав. За ними лунко зачинилися двері. Микола знав, куди вони їдуть. Біля базару, величезного купола, схожого водночас на приміщення обсерваторії, Капітолію та Ватікану, пересіли на автобус, увіпхнулися в переповнений салон і ще кілька хвилин, притиснуті обличчями до брудного заляпаного скла, дивилися на монументальну споруду критого ринку. Нарешті автобус форкнув, наче кінь, і повільно рушив з місця.

— Треба квіти купити, — прошепотів Микола.

— Обов’язково. Ми там купимо. Там завжди квіти продають.

— Могли б на базарі найкращі вибрати.

— Часу шкода. Ми можемо запізнитися. Твій поїзд, до речі, дуже затримався. Я вже почав хвилюватися. Думаю, що б могло трапитись?

— Ми горіли дорогою… — невпевнено мовив Микола, бо в пам’яті й справді зринув якийсь спогад. — Один вагон загорівся, букса перегрілася… Декілька годин стояли, а потім, сам знаєш, наздоганяти втрачене важко…

Коли автобус зупинився, Микола почав проштовхуватись до виходу, але батько зупинив його:

— Не поспішай. Тут майже всі виходять.

І справді — за хвилину салон спорожнів. Микола з батьком вийшли останніми. Батько дістав сигарету:

— Все гаразд. Можемо трохи покурити, — поглянув на годинник. — А квіти ми он ті зараз візьмемо. Бачиш? — показав поглядом.

Коло самого виходу на цвинтар стара бабуся тримала в руках розкішний букет червоних троянд.

— Доки ти куритимеш, їх купить хтось. Я зараз…

Батько поблажливо і трохи зверхньо розсміявся, утримав сина:

— Наші квіти ніхто не купить. Ти, я бачу, ще не звик. Наші квіти — то наші квіти. І всі наші біди — то наші біди. Я тепер з впевненістю дивлюся в завтрашній день. Я вже не все пам’ятаю, як воно буде. Позабував. Але знаю, що все буде добре. Шити — це дуже добре.

— І всі наші радощі — то наші радощі, — в тон батькові продовжив Микола.

— Саме так, дорогий мій сину. Ходімо, — батько викинув недопалок і запоспішав до бабусі з червоними трояндами. Нараз він зупинився і злякано підвів погляд до неба, вдивляючись у щось примружено. Від яскравого світла сонця його очі сльозилися. — Подивися й ти, синку. Мені здається, що воно почало крутитися трохи повільніше. Чи мені тільки здається?

Микола також поглянув в небо.

— Про що ти, тату?

— Про колесо історії… Про час… Мені здається, що я вже бачу, як миготять спиці цього колеса від старезного вічного воза… Ти бачиш? Ніби трохи вгамовується… Правда?

— То просто сонце, тату.

— Ет, сину, ти вже геть здитинів. Ти нічогісінько вже не розумієш. Але й це добре… Я все одно радий за нас… Ходімо.

Букет розкішних троянд червонів у батькових руках криваво.

— Від складного — до простого. Від відповідей — до запитань. Від смерті — до народження. Тепер ось такий наш шлях серед вічності. — Батько почав насвистувати бравурну мелодійну якогось власного вигаданого маршу.

Широкою алеєю серед тісних рядів могилок вони поспішали вглиб цвинтаря. Скрізь було багато людей, всі святково вбрані,