Читати книгу - "Рибалки"

Боде, котрий узявся руками за голову й скреготав зубами. У приміщенні був і третій, однак він став ще менш значущою істотою, ніж риба і пуголовки, яких ми ловили на Омі-Алі. Цей третій лежав обличчям до холодильника, а його широко розкриті нерухомі очі дивилися в одну точку. Було зрозуміло, що ці очі нічогісінько не бачать. Його язик випав з рота, з якого аж на підлогу стікала біла піна, а руки розкинулися в боки, ніби прибиті до невидимого хреста. З його живота стирчала дерев’яна колодочка напівзануреного материного кухонного ножа, чий гострий край глибоко увійшов у тіло. Підлогу залило кров’ю — живою, рухливою кров’ю, що повільно затікала під холодильник і моторошним чином — точнісінько як річки Нігер і Бенуе, чиє злиття в Локоджі народило брудну й убогу націю — злилася з пальмовою олією, утворивши потойбічний ставок з блідо-червоними водами, схожими на ті, що набираються калюжами у неглибоких вибоїнах на глинистих дорогах. Вигляд цього ставка змусив Обембе без кінця повторювати тремтячими губами слова «Червона річка, червона річка, червона річка», ніби ним оволодів якийсь балакучий демон.

Він не міг вдіяти нічого іншого, бо яструб злетів у небо, набираючи недосяжної висоти на термальному потоці повітря. Нам залишалося тільки голосити й ридати, голосити й ридати. Мене, як і Обембе, знерухомила ця картина, і я викрикнув ім’я, але мій язик заплівся, як в Абулу, і те ім’я вийшло перекрученим, порізаним, пораненим, підточеним, мертвим і минущим: Ікена.

9
Горобець

кенна був горобцем.

Крилатим створінням, яке здатне пурхнути геть і зникнути так швидко, що не встигнеш і оком змигнути. Коли ми повернулися до нашого двору з Обембе й містером Боде, його життя вже завершилося, а в калюжі крові на підлозі ми знайшли тільки порожнє, скривавлене, знівечене тіло. А тоді, скоро по тому, як ми його знайшли, воно зникло на машині швидкої з Центрального шпиталю, і за чотири дні повернулося на наш двір у кузові пікапа в дерев’яній труні. Ми з Обембе й тоді його не побачили. Наші вуха просто вихоплювали звідусіль згадки про «його тіло у труні». Ми ковтали слова багатьох людей, які намагалися нас утішити, наче гіркі ліки, що були здатні зцілити нас: «E jo, ema se sukun mo, oma ma’a da — не плач, усе буде добре». Ніхто з них не сказав, що Ікенна раптом став зацікавленим мандрівником, що подався геть зі свого тіла, залишивши свої рештки лежати порожніми, як двійнята-половинки арахісового стручка, що склали разом після того, як витягли їхній вміст. Хоч я й розумів, що він помер, на той час це здавалося мені неймовірним. І хоч він лежав у машині надворі, мені було важко повірити, що він вже ніколи не встане й не увійде до хати.

Батько теж це знав, бо він повернувся через два дні після смерті Ікенни. Надворі мрячило, під ногами розмокло, а в повітрі чувся холодок. Крізь дугу на склі вікна у вітальні, яке я рукою протер від вологи, я побачив, як його машина заїхала до двору. То був його перший приїзд відтоді, як він назвав нас рибалками. Він повернувся з усіма речами й без наміру знову кудись їхати. Не один раз він без успіху намагався отримати дозвіл покинути тримісячні курси в Ґані на кілька днів, щоб навідатися до Акуре після того, як мати розповіла йому про зміни в поведінці Ікенни. А тоді, коли мати подала сигнал лиха за кілька годин після того, як Ікенну знайшли мертвим, — під час того дзвінка вона сказала тільки: «Eme, Ikenna anaaaa!», а тоді знову повалилася на підлогу, — батько написав заяву про звільнення й передав її колезі у навчальному центрі в Ґані. Щойно повернувшись до Нігерії, він сів на нічний автобус до Йоли, спакував свої речі в машину й приїхав до Акуре.

Ікенну поховали за чотири дні після приїзду батька — а місце перебування Боджі й досі було невідомим. Хоч новина про трагедію поширилася районами, і сусіди залюднили наш будинок, щоб розповісти, хто що бачив чи чув, ніхто не знав, де й куди він подівся. Одна сусідка, вагітна жінка, яка жила в будинку через дорогу від нас, сказала, що чула гучний крик десь о тій порі, коли загинув Ікенна. Той крик збудив її від сну. Інший, аспірант університету, якого всі кликали «Професором», невловимий персонаж, якого майже ніколи не було вдома — у маленькому бунгало на одну спальню коло будинку Іґбафе, — десь о тій же порі почув за своїми заняттями якийсь металевий удар. Але саме мати Іґбафе, котра, передавши звістку від свого батька, діда Іґбафе, принесла подробиці, схожі на те, що могло статися насправді. Один із них (вочевидь, Боджа) із чималим зусиллям зіпнувся на ноги й замість того, щоб продовжувати бійку, пішов у бік кухні в сліпій люті й агонії, а інший подався слідом. У ту мить старий, який дуже злякався і був подумав, що бійка закінчилася, встав зі свого стільця й повернувся всередину будинку. Він не бачив, куди подівся Боджа.

Впродовж наступних двох днів, ніби за допомогою чарів, до нашого будинку прибула купа людей, із яких майже всі були родичами, Nde Iku na’ ibe, декого з яких я бачив раніше, а інші були просто обличчями, що заповнювали численні дагеротипи й вицвілі фотографії, розіпхані по родинних альбомах. Вони всі прибули з Амано, нашого села, місця, яке я ледве знав. Ми навідувалися туди лиш раз, на поховання старого й знерухомленого чоловіка на ім’я Її Кенеоліза, котрий був батьковим дядьком. Ми їхали з виду нескінченною дорогою, що пролягла швом поміж двома неозорими стінами густого лісу, поки не дісталися місця, де темні джунглі скоротилися до кількох дерев, стогів сіна й розкиданої полями армії опудал. Незабаром, коли батькове «пежо», відчайдушно сіпаючись, подолало занесену піском колію, ми почали знайомитися з людьми, котрі його знали. Ті люди вітали наших батьків і нас бурхливим залпом привітності. Пізніше, одягнені разом із багатьма іншими в чорне вбрання, ми пройшли процесією на похорон, і ніхто не балакав, а всі тільки плакали, ніби їх перетворили з істот, здатних до мови, на таких, що