Читати книгу - "Вітер часу"

Прийшовши увечері додому, Андрій Володимирович застав сина Івана, який чекав його, щоб разом повечеряти.

– Привіт! Які новини? – спитав батько.

– Майже закінчив писати про Юзефа Шумлянського, нашого далекого родича. Матеріалів малувато, більше пишу про події того часу, про князя Юзефа Понятовського, у якого Шумлянський був ад’ютантом.

– А коли збираєшся в Польщу?

– Тижнів за два. Взагалі у мене нема точного терміну, можу ще трохи побути, але як закінчу писати про Шумлянського, тут вже не буде роботи.

– Ти б відпочив трохи, – промовила Маргарита Іванівна російською, яка не бажала розмовляти українською, бо звикла до мови північних сусідів.

– Та я ж відпочив в Англії.

– Хіба там відпочинеш? – заперечила мати. – Там же божевільня, усе гості та п’янки.

Іван промовчав. Як це мати здогадалась, він же нічого не казав?

– Як там дід? – перевів розмову на інше батько, зрозумівши, що Марго сяде на свого улюбленого коника і почне виявляти невдоволення щодо способу життя Мар’яни.

– Дід нічого, ковтає пігулки та пише свої «мемуари».

– А ти читав що-небудь?

– Поки що ні, він ховає, допишу, каже, – потім почитаєш.

– Сподіваюсь, він там не писатиме про нашу родину, – зауважила Марго.

– Ні, каже, що пише про свою роботу в Середній Азії.

– Знаємо ми цю роботу, за його словами там теж самі п’янки.

– Ну що, він хіба п’яничка? Заслужений геолог України.

– Усі геологи пьяниці та бабії, живуть в наметах разом з випадковими жінками.

– Не випадковими жінками, а співробітницями. Ти що, вважаєш, що вони там займаються сексом? Походила б ти у маршрути, то спала б, як мертва, а не займалась хто знає чим та ще й у присутності інших, – заявив батько.

– А що, батько хіба п’яниця і бабій? – спитав Іван.

– Ні, звичайно, але ж він кабінетний працівник, доктор наук, професор. А в молодості хто знає, чим він займався?

– Чим треба було, тим і займався, – невдоволено сказав Андрій Володимирович.

– А ти коли одружишся? – переключилася Маргарита Іванівна на сина. – Видно я умру, а онуків так и не побачу.

– У тебе вже є онук Артурчик, – відповів син.

– Де ж він, той онук? – ледве не заплакала Марго. – Вони сюди не їздять. Ти не ухиляйся від відповіді!

– Оженюсь, коли буде треба. Зараз не до того, дисертацію маю закінчити.

– А наречена є? – не вгамовувалась мати.

Іван потиснув плечима.

– Є, і не одна, – пошуткував він.

Марго невдоволено пішла мити посуд.

– Може тобі гроші потрібні? – спитав сина Андрій Володимирович.

– Поки що ні. У мене стипендія в Польщі більша за твою зарплатню і платять її регулярно. Як, до речі, твої справи? Дід каже, що він працює два дні на тиждень, отримує дев’ятьсот гривень. Хіба на ці гроші проживеш? У мене бере тільки половину за квартиру, каже, що йому вистачає. А на ліки, я підрахував, у нього не менше тисячі на місяць виходить.

– Та у нього пенсія майже така, як моя зарплатня, каже, що йому достатньо. Просимо, щоб він вже покинув ту роботу, однаково майже не платять, що то за гроші…

Андрій Володимирович за тиждень зібрав у співробітників матеріали щодо родовищ молібдену і засів писати доповідь. «Не візьмуть доповідь, то видам статтю в журналі», – подумав він. За три дні доповідь була готова, і Сергій Володимирович скликав співавторів. Він прочитав їм доповідь, щоб кожний бачив, як він використав їхні матеріали.

– Не знаю, мабуть, висновки надмірно негативні. Усе-таки в Придніпровському блоці є гранітно – зеленокам’яні пояси, можливо, у зв’язку с гранітами можуть бути родовища молібдену, – сказав один із співробітників.

– Але ж гранітний магматизм не мезозойський і навіть не палеозойський, а докембрійський. Рудопрояви, звісно, можуть бути, навіть невеликі родовища. Адже нам потрібне промислове родовище, хоча б середнє за запасами.

– Боюсь, Бориславському наша доповідь не сподобається, – зауважила співробітниця, яка вивчала рудні мінерали Українського щита.

– Цілком можливо, – відповів Андрій Володимирович, – а мені не подобається, коли вигадують те, чого насправді нема.

– Вважаю, що цією доповіддю ми зіпсуємо усю конференцію Бориславського, – знов сказав співробітник, який заперечував негативні висновки.

– Ну що ж, якщо хто не хоче таких висновків, хай напише свою доповідь, я не проти. А з авторів ми можемо видалити, щоб не було неприємностей від Бориславського, – вирішив Андрій Володимирович.

Але ніхто свою доповідь писати не схотів. Після цього Андрій Володимирович написав на одну сторінку тези доповіді і віддав їх секретарці Маші.

Наступного дня його викликав Бориславський.

– Слухай, що це ти написав у тезах? На твою думку родовищ молібдену