Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

Старий Ніколас не був згоден з багатьма його поглядами, але ці погляди подобалися йому більше, ніж манера їх висловлення; однак і перше, і друге все одно подобалися йому більше, ніж те, як він пив вино.

Меґса попросили принести пляшку залежаного бургундського добірної якости. На думку старшого Мерріка, вино на взір цього треба пестувати, захоплюючись його кольором, вдихаючи його аромат, відновлюючи його історію. Попивати крапля по краплі. Він радів, що Боббі, здавалось би, знав про це. То було зріджене сонце; сонячне світло, яке зігрівало лагідні береги Рони в тихі довоєнні дні. Його не можна вихиляти з одного разу. Мастерсон просто глитав його. Було приємно спостерігати, як Боббі заплющував очі, коли його уста торкалися вінця келиха, неначе узрівши веселе товариство голоногих дівчат, що чавлять сік в затіненому закутку якоїсь провансальської винарні. Хлопець миттю дорослішає, міркував старий Ніколас. Він має поставу й манери мужа.

– Боббі час від часу наполягає на цій історії, – слухняно сказав Ніколас. – Я повторював її, на його прохання, багато разів.

– І щоразу краще, – зауважив вдячно Боббі.

– Тоді розкажіть її, обов’язково! – вигукнув Мастерсон, набагато запальніше, ніж хотів, і відразу ж спробував виправити свою помилку, дуже офіційно й поважно уклонившись на безмовне питання Меґса, коли пляшка знову обачливо перехилилася над його келихом. Меґс намагався відобразити жестом якнайдоречнішу стриманість, але такі тонкощі були надто незримі для їхнього гостя.

– Отже, – мовив Ніколас, відкашлюючись, – це відбувалося так. Бачите, там, де тепер стоїть Аксіон, колись не було нічого, окрім пасовиськ. Ми з Джоном Андерсоном, ще будучи дітьми, улітку домовлялися з більшістю селян щоранку виганяти на пасовисько їхніх корів, а ввечері приганяти їх додому на доїння. Одна корова вартувала їм долар на місяць.

І якраз там, на тих полях, де ми, веснянкуваті малюки, з мозолистими, потовченими до синців ногами сиділи цілими днями, стругали снасті для повітряних зміїв, бавилися в "ножики" і нахвалялися своїми шкільними командами з гри трі-олд-кет – ви ніколи не грали в неї, жоден з вас – ми з Джо збудували перегодом кілька великих заводів, які добряче змінили тамтешній краєвид.

Ці заводи також змінили спосіб життя багатьох. Сталося так, що чимало людей, які мали би прожити життя у звичайному достатку, заробили немалі гроші. Вони будували великі будинки, а їхні дітки почали бундючитися. І вже незабаром ту місцину важко було впізнати, а ще важче – деяких цих людей.

Отож, хай як сильно нас поглинув бізнес, ми з Джо всі ці роки зоставалися простими дітьми – один для одного. Наші стосунки далі були хлопчачими – ми повсякчас нахвалялися своєю швидкістю, силою і витривалістю, тільки-но зустрічалися, і обов’язково мовою, яку вживали в старі часи. Скажімо: "Щоб я луснув!", "Біс його бери!" і "Бога ради!" Визнаю, то було трохи по-дурному; але нам це подобалося.

Ми з Джо зазвичай допомагали своїм батьками різати свиней у листопаді. У ті дні кожна сім’я мала кількох свинок у загороді. Досягши юнацького віку, ми, здебільш, самі почали порядкувати на цьому щорічному забої – влаштовуючи його в домі Андерсона, де було краще спорядження для цієї роботи. Ми стали досить фаховими різниками і дуже гордилися своїм досягненням. Наважуся припустити, що батьки лестили нам, бо хотіли нагнати на нас такої пихи, щоб ми не помічали того, як вони раді втекти від цієї роботи.

– Отже, одного дня, звільнившись разом з Джо від бізнесових клопотів, ми вирішили пообідати разом в Сільському клубі. Він був новісінький, аж виблискував; його відкрили лише як тиждень. Єдиною природною небезпекою на майданчику з гольфу був невеликий струмок, де ми з Джо зазвичай ловили раків і мульку. Тоді ніхто не говорив "мілька". На пагорбку, де стояв новий будинок клубу, ріс досить милий гайок. Ми з Джо частенько сиділи між цих дерев, десь на колоді, б’ючи комарів і стежачи за сірими білками. Він мав старий самопал. То також була страх як небезпечна забавка. Дивуюся, як ми випадково не повбивали себе з десяток разів.

Ми поринули в приємні спогади. Було незвично сидіти в тому місці, обідаючи за міцним столом з червоного дерева, встеленим венеціянськими серветками, що ковзали під ребристим сріблом. Усі, хто належав до цього клубу, мали багацько грошей, і його приміщення було збудоване та оснащене без огляду на витрати. Шику там також не бракувало. Здавалося, прислузі спало на гадку, що це один з наших найкращих клубів. Ми боялися, що заклад стане трохи снобістським. Практично увесь місцевий люд, що ходив туди, мав досить скромне походження, на кшталт Джо та мого; і нас трохи тривожив занепад старої демократії. Ми раптом усвідомили, що випадково зароблені невеликі гроші аж ніяк не змушують нас удавати з себе британських перів.

На прилеглих столах сиділо кілька аксіонійців другого врожаю – чоловічої й жіночої статі – що бесідували про поло, і дербі, і регати, і Біарріц, і шотландських куріпок; нам спало на думку, що розмову треба повернути на щось краще. А тому ми стали бесідувати про старі добрі часи, якими тішилися хлопці й дівчата з Аксіону, коли ще не було автомобілів, які розлякали коней з доріг і прогнали з пасовищ корів, розчистивши місце для гольфу. Тоді один з нас пригадав, як ми колись різали свиней.

Джо розповів, як одного разу ми влаштували змагання, щоби визначити, хто з нас здатен найшвидше розібрати свиню. Я чудово пам’ятав той випадок, але був певен, що виграв невеликий заклад, на який ми побилися. Джо заперечив мені так гаряче, що сусідні столики зацікавилися і негайно здійняли галас. Спостерігши, що зібрали немалу авдиторію, ми люб’язно продовжили свій спір тільки заради їхнього блага. І наслідком цієї суперечки ми з Джо посперечалися на тисячу доларів, що кожен з нас здатен розібрати свиню швидше