Читати книгу - "Українське письменство"

українському тексті: Обридла мені ти з весіллям своїм аж до чорта (в. 623). Подібно до «Рибалки» Гулака або до Гребінчиної «Полтави», «Антігона» Ніщинського значно довша од свого грецького ориґіналу. Недалеко од Ніщинського одходять і переклади Старицького (1840—1904). Старицький з великими труднощами бореться з конкретністю української мови, з матеріальністю її словника і дуже часто в тій боротьбі зостається переможеним. Відомий свого часу анекдот, ніби в його перекладі з Шекспіра монолог Гамлета: «Быть или не быть, вот в чем вопрос!» перекладено словами: «Бути чи не бути, от в чім заковика», — дійсності, розуміється, не відповідає, але по-своєму доволі тонко окреслює ту небезпеку, що загрожувала в той час кожному перекладачеві на трудному шляху пристосування народної мови до архітворів європейського письменства. ">[28]. § 4. Травестійний стиль у прозі: Квітка та інші

Оскільки травестійна манера була на той час популярною і оскільки до смаку припадала вона українській публіці, можна бачити хоча би з того, що до неї звертаються не тільки поети, але й прозаїки, утворюючи форму травестованого оповідання, грубо-гумористичного, з карикатурним трактуванням народного побуту, на запозичений і по-своєму перекроєний сюжет.

Такий характер має одно з перших оповідань Квітки-Основ’яненка, його «Салдатський патрет» (уміщений в харківському альманахові «Утренняя звезда» на 1833 р.).

Найкраще означення оповідання належить самому авторові: це — «латинська побрехенька, по-нашому розказана», один із славнозвісних, давніх як світ, греко-римських анекдотів, перенесений в українську життьову обстанову. Оповідає він про славетного грецького маляра Зевксиса, який так правдиво потрапив змалювати китицю винограду, що птиці зліталися до його картини і дзьобали ягоди. У Квітки замість Зевксиса фігурує Кузьма Трохимович, майстер з Курської Борисівки, відомої своїми «богомазами та малярами». І відповідно до місцевих умов малює Кузьма не виноґрона, а «салдатський патрет»; на замовлення пана, великого аматора городів, має він зробити москаля, та такого, щоб «як живий був, щоб і горобці боялися»… Портрет готовий — «пикатий, мордатий, та зі здоровенними вусами, що не тільки горобцеві, а й чоловікові страшний»… «Як задивишся на нього, так, бачиться, вже й ворушиться, і усом морга, і очима поводить, і руками дьорга, і ногами дриґа… от побіжить… от битиметь!» Робота майстерна, ілюзія повна, але сумлінний майстер везе його на ярмарок, бажаючи почути про себе людську критику.

При цій нагоді Квітка розгортає перед нами широку картину українського ярмарку — тон оповідання зумисне простакуватий, манера широкомовна, трохи шаржована. Читача вона, безперечно, втомлює, особливо там, де описуються численні непорозуміння, які виникають на ґрунті узнання «парсуни» за живу людину.

Після довгої низки непорозумінь до портрету надходить гурт парубків з шевцем Терешком на чолі. Терешко скидає шапку і ввічливо вклоняється москалеві, а коли товариші підіймають його на глум, починає гостро критикувати портрет, напираючи на різні дефекти в змалюванні чобіт на солдатові. Кузьма Трохимович поправляє чобіт. Тоді насмілений Терешко починає вказувати помилки і в змалюванні одежі, але його уваги, яким на цей раз бракує авторитетності фахівця, викликають з боку маляра гостру одсіч: «Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Ця частина оповідання перелицьовує другий, теж класичний, анекдот про маляра Апеллеса. Роздратований претензійною критикою шевця, Апеллес в латинській версії анекдоту одповідає йому: «Ne sutor ultra crepidam» — «Не далі чобота, шевчику».

Таким чином у «Салдатському патреті» маємо не що інше, як сполучення двох класичних анекдотів, обставлених низкою побутових подробиць і переказаних у широкомовній, трохи окарикатуреній «для ефекту» народній манері; те, що можемо назвати оповіданням-травестією в повнім розумінні цього слова. Інші гумористичні повісті Квітки — «Пархімове снідання», «Підбрехач», «На пущання як зав’язано», «Купований розум» — належать до цього жанру лише почасти. Травестії в тісному розумінні, як перелицьовування чужого сюжету, в них немає, але карикатури і шаржу більше ніж досить. Усі вони являють собою переробки народно-анекдотичного матеріалу. «Пархімове снідання» засновано на анекдоті про дурного чоловіка, що накупив собі на сніданок хріну («Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте»); «Підбрехач» — на переказі про немудрого старосту, що, пішовши «підбрехувати» за жениха, перебільшив не тільки його позитивні риси, але і його хиби; «Купований розум» — на байці про недолугого школяра, що скільки не їздив по чужих сторонах, а нічого, крім сорому на себе і своїх батьків не виїздив і т. д. і т. д. Ампліфікації в цих оповіданнях менше, дія розвивається темпом дещо швидшим, — але розумування ті самі, те саме загравання з читачем, те саме підробляння під розуміння і фразеологію простої людини. Своїм корінням ця Квітчина манера заходить до російського фейлетону тих часів, дечим запозичається у молодого Гоголя, як автора «Вечеров на хуторе близ Диканьки»; в дальшім своїм розвитку вона дає на українському ґрунті гумористичні оповідання Стороженка («Вуси», «Голка», «Не в добрий час»), Нечуя-Левицького («Баба Параска та баба Палажка», «Жовті гуси»), Г. Коваленка та ін.

Проза 30—40 років подає нам і найгірші зразки цієї манери в писаннях Гребінки. Невміння додержати міри в звертаннях автора до читача, надуманість дотепів, невдатні підроблення під селянський смак і вислів — от чим характеризується Гребінчине оповідання «Так собі до земляків», уміщене в альманасі «Ластівка» 1841 р.