Читати книгу - "Дике серце. Таємниця чоловічої душі"

попрохайте зцілити все, що маєте всередині себе зруйнованого і з’єднати в одне непошкоджене і зцілене серце. Попрохайте Його звільнити вас із рабства і полону так, як Він обіцяв це зробити. Як сказано в молитві МакДональда: «Збери мої розбиті уламки в одне ціле… Нехай моє серце буде веселим і відкритим, але зроби його цілісним, зі світлом в кожному куточку». Але це не можна зробити на відстані. Ви не можете попрохати Христа ввійти у вашу рану, самі перебуваючи далеко від неї. Ви маєте йти туди разом з Ним.

Ось чому ми повинні оплакати свою рану. Ви не винні, і це має значення. Яким же знаменним був для мене той день, коли я просто дозволив собі сказати, що втрата батька має значення. На мою рану вперше полилися глибокоцілющі сльози. Всі ці роки, коли я намагався не помічати її, розтанули в моїй печалі. Оплакувати рану — вкрай важливо для нас, тільки така поведінка по-справжньому чесна. Бо в печалі ми визнаємо правду — що людина, яку ми любили, завдала нам болю, що ми втратили щось дуже дороге, і від цього нам дуже боляче. Сльози зцілюють. Вони допомагають відкрити й очистити рану. Як св. Августин написав у «Сповіді»: «Сльози… полилися, і я не стримував їх, роблячи з них подушку для мого серця. На них воно і спочило». Оплакування — це форма визнання. Воно говорить, що рана мала значення.

Ми дозволяємо Богові любити нас ми дозволяємо йому справді впритул підійти до нас. Я знаю, це здається до вкрай очевидним, проте кажу вам, що небагато є настільки вразливих чоловіків, які можуть просто дозволити Богові любити їх. Після того як Бред втратив свій план для спасіння, я запитав його: «Бреде, чому ти не дозволиш Богові тебе любити?». Він засувався в кріслі: «Так важко, коли тебе просто люблять. Я почуваюся зовсім беззахисним. Я хочу контролювати ситуацію, хочу, щоби мною захоплювалися за те, що я даю групі». Потім він написав про те в листі до мене:

Після того як все повалилося, мене охопили смуток і почуття горя. Біль був неймовірним. Серед усього цього до мене звернувся Бог: «Бреде, ти дозволяєш мені любити тебе?». Я розумію, про що Він запитує. Я переймаюся тим, що електронною поштою мушу зконтактувати з усіма тими школами і забезпечити майбутнє. Але я стомився тікати. Я хочу повернутися додому. Я погортав Біблію і натрапив на рядки: «Як мене Отець полюбив, так я вас полюбив. Перебувайте у моїй любові!» (Йо. 15,9). Боротьба дуже напружена. Часом усе зрозуміло. Іноді все, ніби в тумані. Зараз я можу робити лише одне — якнайтісніше пригорнутися до Ісуса і не тікати від всього того, що є в моєму серці.

Єдиною нашою надією є перебувати в любові Бога — єдиному справжньому прихистку для наших сердець. Річ не в тому, що ми подумки усвідомлюємо, що Бог любить нас. Річ у тому, що ми дозволяємо нашому серцю знайти у Нього прихисток і перебувати в Його любові. МакДональд так каже про це:

Коли наше серце повертається до Нього, тобто відчиняє Йому двері… тоді Він заходить — і не лише в наших думках, не лише в нашому уявленні, а приходить особисто і за власним бажанням. Таким чином, Господь Бог, Святий Дух, стає душею наших душ… Відтоді ми дійсно існуємо, відтоді ми дійсно живемо, — життя Ісуса… стає життям у нас… ми разом із Богом повік. («Серце Джорджа МакДональда»)

Ось як ці думки перегукуються зі словами св. Йоана Хреста: «О, як ніжно, з якою любов’ю покоїшся Ти в глибині, в самому центрі моєї душі, там Ти є в таємниці і тиші, єдиний незрівнянний Господь, перебуваєш в моїй душі як у Своєму власному домі чи у Своїй палаті, в тісному союзі зі мною» («Живе полум’я любові»). Глибокий потаємний союз з Ісусом і його Батьком є джерелом всього нашого зцілення і всієї нашої сили. Це, як каже Лін Пейн, основна і унікальна правда християнства. Після зустрічі, в якій я виклав ідею чоловічої подорожі для невеликої групи чоловіків, я отримав цього електронного листа:

Мій батько не покинув нас — просто в нього ніколи для мене не було ні часу, ні доброго слова. Все своє життя він вимагав, щоб найбільше уваги приділяли саме йому. Це вперше я зрозумів, чому дійшов до такого стану, чому нікому, навіть дружині, ніколи не дозволяв наблизитися до себе і чому більшість людей мені не довіряє. Я не витримав і заплакав. Я відчував присутність Бога в серці так, як ніколи його не відчував раніше… початок нового серця.

Для нас настав час простити своїм батькам. Апостол Павло попереджує нас, що непрощення і досада можуть занапастити і наше життя, і життя інших (див. Еф. 4,31; Євр. 12, 15). Мені шкода згадувати всі ті роки, коли моя дружина терпіла гнів і гіркоту, що я їх від свого батька скеровував на неї. Як хтось сказав, прощення полягає в тому, аби випустити на волю в’язня, а потім виявити, що той в’язень — це ви. Для мене був корисним досвід Блая, коли він простив своєму батькові, про якого сказав: «Я подумав про нього не як про людину, яка позбавила мене любови чи уваги, чи товариських стосунків, а як про людину, яку цього також позбавили — і його батько, і матір, і культура». Мій батько мав рану, яку йому ніхто ніколи не пропонував зцілити. Його батько також певний час був п’яницею, а в мого тата, так само як і в мене, в молодості було декілька важких років.

Тепер ви мусите зрозуміти: прощення — це вибір. Це не почуття, а вольовий акт. Як написав Ніл Андерсен: «Щоб простити, не чекай, допоки виникне таке бажання; може статися так, що воно ніколи не прийде. Почуття зціляться через якийсь час, після того як зроблено вибір простити». Ми дозволяємо Богові дістати з минулого наш біль, бо ваше прощення буде неповним, якщо