Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

З глибини стола було витягнуто стару м’ясорубку, чавунну, бабусину. Я допомагала Лізі чистити рибу — на мою думку, ці велетенські лящі й окуні були варті чогось більшого, ніж просто перетворитися на фарш, але Ліза тільки махнула рукою:

— Гришка ще наловить... Він тільки на риболовлі й відпочиває. Засяде у ванній і сидить, сидить із закидачкою...

Вона замислено опустила шматок філе в м’ясорубку:

— Погано, що цей гад почав з тобою говорити. Звідки в нього відомості про твого батька, ну ти подумай?

— Я не знаю, — я хотіла торкнутися амулета, але вчасно згадала, що руки в рибі. — Я не знаю. Він — Консерва, живе на світі... тобто існує... довго. А мій батько якось пов’язаний з Темним Світом. От я й подумала...

Ліза підозріло на мене подивилася. Провернула ручку м’ясорубки:

— Щоб ти знала, про всяк випадок... Службовці Доставки не повинні укладати з Тінями ніяких угод. Це вважається найстрашнішим злочином.

— А про що з ними можна домовитися? — здивувалася я.

— По-різному... От, наприклад. До тебе в нас працював Антон, хороший хлопець. У нього сталося... брат загинув, убили якісь покидьки. Покидьків узяли, а потім випустили.

Я помітила, що механічно воджу ножем по вже очищеному рибному боку. Похопилась, перевернула ляща. Ліза мовчала.

— А далі?

— Далі Антон домовився з Тінню. Тінь цих покидьків висмоктала. Досуха.

Я акуратно розпорола риб’ячий живіт:

— І я розумію цього Антона.

— Усі його розуміють, а толку, — Ліза зітхнула. — Службовець Доставки домовився з Тінню — отже, він більше не Службовець Доставки.

— Звільнився?

— Щось таке...

Лізина інтонація на останніх словах мені дуже не сподобалася.

— А конкретно?

Ліза подивилася мені прямо в очі:

— Конкретно Інструктор стер йому всю пам’ять. Повна амнезія. Мати потім знайшла Антона в лікарні, впізнала, він тепер живе з нею. Начебто щось згадує потихеньку...

Я жбурнула брудний ніж на тарілку:

— Маячня! Гидота! Середньовічна інквізиція!

— Тихо ти, — Ліза відвернулася. — Ми — на стороні людей. Тіні — вороги.

— А якщо люди — покидьки?!

— А ти сьогодні не покидька врятувала, ні? Ризикуючи життям. Чи мені здалося?

Ми довго мовчали. Я намагалася вкласти в голові те, що почула. А оскільки в моїй голові й так повно було дикої суперечливої інформації, то виходило не дуже.

Інструктор... чому я вирішила, що він може бути моїм батьком? Він не людина, і логіка в нього нелюдська, і співчуття немає ні до кого. Тільки обов’язок. З другого боку... просити Тінь висмоктати життя з людини, домовлятися про це, якщо ти службовець Доставки... теж якось огидно. З третього боку, якби в мене вбили брата — я б і не таке утнула...

Я тричі збиралася заговорити, але щоразу вмовкала. А коли зібралася вчетверте — у ванній закричав Гриша. Він так репетував, що я підскочила на стільці й укрилася сиротами.

Грюкнули об стіну двері. Гриша ввірвався в кухню, облитий водою з голови до ніг, а в руках у нього звивалася велика щука.

— Щука! — волав Гриша, як уболівальник на стадіоні. — Де камера? Зніми мене з нею! Де безмін? Зараз зважимо... Ого-го! Яка ж ти велетенська!

Щука не поділяла його захвату. Вона відкривала й закривала зубастий рот. Ліза з кам’яним лицем витягла з шухляди фотоапарат і кілька разів клацнула рибалку й рибку.

— Говорити вмієш? — Гриша розчулено зазирнув щуці в морду. — Ну скажи: «За щучим велінням...»

— Я з нею не возитимуся, — заявила Ліза. — Ми вже й так тут з Дар’єю задовбалися твою рибу чистити. Йди продай свою щуку через Інтернет.

Щука сіпнулася у Гриші в руках, неначе їй здавалося, що бути проданою через Мережу особливо принизливо.

— Стривайте, — сказала я. — Може, її взагалі не можна їсти.

— Вона екологічно чиста! Я ж тобі пояснював: озеро вісімсот дванадцятого року...

— Саме так! Це щука з минулого! Може, її повинен піймати, наприклад, мій далекий предок, з’їсти й урятуватися від голоду, а якщо щуки нема, мій предок помре і я зникну...

Гриша й Ліза перезирнулися. Схоже, мої слова справили на них враження.

— Знаєш, скільки ми цієї риби вже зжерли? — непевно сказала Ліза. — Половина населення Землі зникла б...

Гриша ще раз із жалем подивився на щуку. Потім на мене: я бачила, що він вагається...

— На, — він подав мені важке риб’яче тіло. — Випусти сама, якщо хочеш. Хай твій предок їсть і дякує... тобі!

Отак і вийшло, що після всіх неприємних відкриттів я повернулася в