Читати книгу - "Риб’яча кров"

Пан Тушл узяв аркуш у грубі пальці, став поруч зі мною й голосно читав. На білий папір падали перші літери, ніби краплі дощу, коли він б’є по стелі веранди в хаті дядька Венци.

Шановний товаришу президенте!

Я надрукувала звертання й поглянула на трьох чоловіків навколо мене. Вони стояли нерухомо, якось так урочисто й зосереджено слідкували за моїми пальцями, що стрибали по світлих клавішах. Пан Тушл заговорив голосніше, аби заглушити стукіт машинки, а я писала, доки аркуш не було заповнено на дві третини. Вони вигадали ще останні формулювання й підпис. Коли все було готово, я витягнула аркуші з машинки й віддала їм оригінал і копію. Якийсь час вони стояли й обережно передавали один одному лист, а потім всі троє вирішували, чи пишеться президент через С або через З.

Пан Тушл налив нам черпаком чаю з великої смальтової каструлі, що стояла на плиті. Ми сиділи навколо столу, я обіймала долонями порцелянову чашку, дивилася на обох сусідів і на Петра, який сидів праворуч від мене. Наші лікті часом дотикалися. Ми говорили про приблизні ціни на будинки. У теках на шнурочках пан Тушл мав якісь документи. Він узяв до рук один лист і на столі розгладив папір рукою.

— Поки ми досягли того, — сказав він серйозним голосом, — що вони підвищили вартість нерухомості на тридцять п’ять процентів.

— Але це все ще замало! — вдарив кулаком об стіл старший сусід.

— Основне — змінити саму методику оцінки, — втрутився в розмову Петр, — вона ж безглузда.

— І злодійська, — додав пан Бертак, його рука на столі була все ще стиснена в кулак.

У кухні пана Тушла було прибрано, на умивальнику складений рушничок, на стіні цокав годинник, такий самий, як у бабусі в хаті дядька Венци біля ріки, великий циферблат і маятник.

— Ви бачили, куди вони дівають ґрунт з-під будівництва? — запитав пан Тушл.

— Так, я чув, що його вивозять кудись аж до Горні Стропніце чи якось так, — сказав Бертак.

— До дідька! Цю землю використовують для насипів.

— Зажди, але ж це орна земля.

— Йозефе, — поглянув пан Тушл на сусіда, намагаючись його переконати. — Учора я сам сів у автівку й поїхав просто за однією з вантажівок. Перед Будєйовіце будують переїзд над коліями в напрямку Воднян. Там ці вантажівки й викидають наш ґрунт. Родюча орна земля, яку місцеві люди бережуть і плекають п’ятсот років…

Раптом від цього старого пана я відчула колосальну енергію. Щось, що мене здивувало і чого б я про нього ніколи не сказала. Його очі блищали, а руки ніколи не залишалися в спокої. Пан Тушл зав’язав обидві мотузки в теці на бантик і пішов проводжати сусіда. Я поглянула на Петра. Під чорним светром здіймалися його плечі, спершись на лікті, він дивився в порожню чашку й супився.

— Яка методика має змінитися?

— Підрахунку вартості хат, — сказав Петр. — Тобі знесуть дім, а ти отримаєш за це смішні гроші. Ви вже знаєте, скільки отримаєте за хату?

Я покрутила головою.

— То запитай у тата. Це стосується всіх сіл, і вас теж. Залежить від віку хати, це називається часова вартість. За кожен рік із передбачуваної ціни знімають один відсоток. Я собі порахував. Хата, побудована в 1882 році, на їхню думку, уже не має жодної вартості.

Сонце вже заглядало просто у вікно, освітило всю кімнату й проявило пил, що літав над столом і перед пожовклими фіранками. Пан Тушл — удівець, довгі роки пише районну хроніку, ось про що я дізналася ще. Він упевнено потиснув руку, коли ми прощалися. Перш ніж я сіла в автівку, я ще раз озирнулася на фасад його хати.

Петр тією ж дорогою відвіз мене додому. Почався невеликий дощ, переднє скло було вкрито ланцюжками крапель. Мені здавалося, що це було декілька секунд тому — я стояла перед плитою в кухні й хотіла кудись зникнути. Коли Петр висадить мене на площі й піде будити Оліну, яка завжди після танців спить по півдня, мені ця швидка поїздка здаватиметься нереальною.

— Нічого ж собі, ми писали листа Гусакові…

Петр на мене поглянув, засміявся й вдарив обома руками об кермо. Хмари почали розходитися, сонячне світло вдарило в мої невиспані очі.

Щойно я приїхала зі школи й дійшла від автобуса додому, то помітила по мамі, що щось сталося. Я вдивлялася в її стурбовані очі й чоло, доки вона несла мені тарілку з супом. Я сиділа в кухні біля столу, і раптом наді мною став тато і почав махати перед моїми очима якимись паперами. Я відразу впізнала нашу петицію.