Читати книгу - "Софія"

Він відвернувся спиною до дзеркала в бароковій оправі і більше не обертався. Він повертів товстими пальцями, намацуючи сигару «Ромео і Джульєтта». Але її там не було. Її, сигари, не було. Х-м-м…

– Дорогого можна отримати і важко позбутися… – Голос чужий, хрипкий, як у кіно жахів тридцятих років.

Але він і цього разу не обернувся. Він чекав.

– Ах, полковнику, полковнику… Мало я вам плачу. – На декоративну гілку пальми сів папуга і пустив яскравий зелений струмінь посліду на сумнівну картину часів Гайдамаччини, де не менш сумнівний гетьман, булькатий і горбоносий, крушив сам-один цілих два десятка польських жовнірів.

– Правда, що брехня зачаровує? А… Як білячий хвіст. Тільки ось що, у неї робиться під хвостом зовсім неприємно… коли вона починає срати. На голову, на руки, просто на землю…

Баклажанового кольору служка прочинив двері. Уже роздяпив хавло типу: такий, тупака така-от, аймара шоста і сьома. Голомозий недбало махнув рукою. Негр сховав свої білі зуби. І майор зайшов, ще не знаючи, як печуть плечі полковницькі погони. Ну, або він буде досліджувати рибоокеанний світ далекого-далекого-далекого моря. Словом, усіх мастей ідіоти грають, досягнувши якогось статку, тягають на шкіряній флейті тонкоперстих естетів. Навіть перед майорами, колишніми навіть…

– О, що таке бідність? – з порога запитав він майора.

Майору по барабану інтелектуальні сентенції голомозого. Ментовська інтуїція давала зрозуміти, що він зіткнувся не з тим і опинився не там, де йому мало бути затишно, а кілометрів за сто-двісті.

– Слухай, мені насрати, скільки людей померло, хоч і весь пиздонутий в очко Зімбабве. Мені треба виконати свою роботу. Краще Лукаша, ніж я, ніхто не знає.

Дві старіючі хіврі принесли фрукту і випивку. Він важко, як старик, піднявся червоними сходинками, щоб у них фарба попідсихала. Двійко жопоподібних грайливо брикнули стегнами і вишкірили зуби на майора. Помаранчеві блики повзли вікнами, портретами, лисинами, цицьками, де тільки сонцю заманеться. І ось уже тоді голомозий чоловік проказав:

– Прошу, пане майоре.

Вибачте, було щось не так:

– Прошу пана полковника.

Майор відмітив про себе, що зачіска у цього виблядка точно як у англійського джентльмена. Нова порода виведених підарів. Майор знає точно, чим він тут займається. Вони повільно, як поважні люди, підіймалися на скелю, що, напевне, називалася у них терасою: з пальмами, соляріями і голими, рожевими від засмаги бабами. Чоловік хруснув пальцями.

– Все проїдається.

Ці слова можна було проказати інакше, а він промовляв їх, як змія з відрубаним хвостом. Двоє чорнявих дівок із сапфіровими очима глянули на майора. Майор банально стенув плечем.

– Але все набридає, – чоловік клацнув пальцем.

– Не втямлю, для чого все це…

Він пригадав на рівні спинного мозку підвал, де приємно пахло діжковими солоними огірками, до яких ще долучався запах живої істоти, що пахла теплою шерстю. Це були щури. Він нарешті зрозумів, як дитина подивилася на сонце, – голим чистим болем. Він піднявся на лікті і, цілячись, вистрелив. Перед тим, втрачаючи свідомість, він зізнався: у нього таки смердять ноги, як у мерця. Він усе життя тікав від цього запаху, але той наздоганяв його. Однооке чудисько, бздун і таке інше… Кров витікала з обох повільно. Ще раз підвів голову і подивився на його довгі ікла… Це був лише її сон. Її сон на далекому сонячному березі, з людиною, котра любила її, яка була поруч із нею – досвідчений, з відсутнім поглядом і шерехуватою від сонця і води шкірою. У нього жіночі гомілки і протяжний голос: дорога… а… а… а… я… я… я. Він пригадав. Потім виникла якась необґрунтована підозра. Перед ним стояла Софія. З широко розплющеними очима з гранатовим блиском. Думав про одну, а побачив іншу. Він таки цього разу упізнав її – упізнав, чи вигадав, чи ще щось там.

Пісок лежав як скло – рівно і блискуче. За ним море і голосисті нахабні чайки. Лукаш дивився на неї зі