Читати книгу - "Руденька"

і терпітиме мій настрій. Через місяць він усе ще так само терпітиме моє «ні». І через два… і через три… на відміну від інших чоловіків. Він спокійно терпітиме моє небажання відповідати на телефонні дзвінки, витримуватиме мої неконтрольовані сльози, годинами чекатиме мене в машині, вгадуватиме мої бажання і кидатиме роботу, щоб забрати мене з університету, від якого мене нудило… Він стане мені справжнім другом і чоловіком, якого я поважатиму… Він відвезе мене до Одеси, коли я тижнями не братиму телефонні слухавки, посилаючись на надумані причини, і ревітиму вдома під укривалом… Він робитиме все для того, щоб змусити мене знову відчути життя і повірити в те, що воно існує… І все-таки доб’ється свого. Я все ще повільно вмиратиму, загадуватиму бажання, коли години дорівнюють хвилинам, але при цьому відчуватиму запах життя і чоловіка, який робить усе можливе для того, щоб захистити мене від бід, проблем, клопотів і цього світу, наповненого жорстокістю і розчаруваннями. Я повільно вмиратиму доти, аж поки Гліб, щоб розважити мене, запропонує мені після мого двадцятиріччя в 2005 році разом злітати до Туреччини… у хороший готель, у якому «мінімальна кількість російськомовних». Я погоджуся… і ми полетимо…

P. S. Мені сподобається готель. Це буде моя перша поїздка до Туреччини. До цього я була практично в усіх містах Європи і Америки, але в Туреччині – ніколи… Готель «Marty Myra»… маленьке село Текирова… море, сосни, теплий пісок і повітря, що приємно обпікає… Першого ж вечора, коли вечерятиму з чоловіком, який на той момент буде готовий заради мене на все, я побачу худого-худющого хлопця, який добряче накульгуватиме… Він виходитиме на вулицю з ресторану через розчинені навстіж двері, просто біля нашого столика… Я зможу розгледіти Його обличчя. І перекину на білу майку тарілку спагеті «Болоньєзе». Турецькі офіціанти кинуться радісно витирати мене, примовляючи, що «не варто так засмучуватися через забруднену майку». Гліб ніжно обійме мене, і я заплачу ще дужче…

P. P. S. Коли години дорівнюють хвилинам – загадуйте бажання. Вони збуваються. Після зустрічі в турецькому готелі я більше з Ним не розлучуся. Він залишить мені e-mail, який на тривалий час стане єдиним способом спілкування з Ним.

5 жовтня 2004 року

Прощай Прощайте

Солнцу перерезали горло…

Ґійом Аполлінер [22]

Ми з Анею під час пар сиділи в кафе на другому поверсі торгово-розважального центру «Grand Plaza»… У руці я міцно стискала годинник… мені хотілося його розчавити… знищити час… хоча він і так зупинився… Крізь панорамні вікна було видно центральний проспект… на столику перед нами вже годину стояли тарілки з яблучним штруделем… Ми не розмовляли… не їли… За вікном було темно… похмуро… мені це подобалось. Небо затягнуло хмарами: у сонця не було шансів. Аж раптом воно прорвалося крізь хмари… і перемогло небо. Я відчувала, що зараз знову почнеться істерика… потекли сльози. Я більше не могла дивитися на сонце… Мені здавалося, що воно мене зрадило… Зрадницьке сонце… та як ти смієш показуватись мені на очі… яке ти маєш право… зараз… сьогодні… у таку мить?… Невже ти не знаєш, що я дивлюся на тебе тільки завдяки Йому? невже ти цього не знаєш і не розумієш?… Ти знаєш, що з Ним… ти знаєш, як Він?… Нічого ти не знаєш… і не розумієш… Твої промені… дурні і криві… я не хочу тебе більше бачити… без Нього не хочу.

– Дівчинко моя, може, поїси? – Анька намагалася говорити спокійно, але її голос тремтів.

– Не хочу.

– Але цим ти Йому не допоможеш… треба хоча б щось їсти… будь ласка. – Вона вже не могла говорити.

– Ото ж бо… навіть цим я не можу Йому допомогти… а Він…

Почалася істерика. Вона міцно обійняла мене… і я чула, як вона плаче.

Я тримала у тремтячих руках годинник від Alain Silbersteine… і не могла відвести погляд від безживного циферблату: яскраві безформні стрілки вже кілька днів показували 12:12. Я ненавиджу число «12». Ненавиджу з дитинства.

– Дівчинко моя, я тебе прошу… викинь його. – Анька дивилася на мене зляканим очима.

– Я… не можу. Не зможу…

– Тоді віддай його мені. Я його сама викину.

Я простягнула їй годинник. Центральним проспектом міста Дніпропетровська як завжди їздили чорні машини і ходили люди… Вони розкривали похмурі парасольки і далі чимчикували дрібними кроками у своїх забруднених осінніми сльозами черевиках… Жовтень плакав… Жовтень помер. Я вмерла разом із жовтнем.

P. S. Вночі мене розбудить дзвінок домашнього телефону. Мій тато візьме слухавку і почує одну-єдину фразу, яку промовить незнайомий голос. Наступного вечора мені повідомлять, що «ми о четвертій ранку виїжджаємо з міста». Наступні кілька тижнів я проведу без мобільного телефону в недобудованому готелі… у товаристві давно «улюбленої» білої стелі й старого ноутбука, який показуватиме мені два фільми: «Таксофон» і «Ципочка». Я періодично гулятиму з татом і міцно стискатиму його руку. Я думатиму про Нього. Я обійматиму маму.