Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Мій підрозділ вирішив, що я з’їхала з глузду, проте я радо помахала їм рукою, коли вони сідали в літак. Якби треба було лишитися з цими людьми, я ніколи б добровільно не погодилась, а от познайомитися з новим тимчасовим підрозділом дуже хотілося. Я не сподівалася, що вони будуть такими ж крутими, як мої каліфорнійці, хоч знала: вони не можуть бути такими ж поганими, як дехто з тих, з ким я прилетіла з Нью-Йорка.

Мені пощастило: у моєму новому підрозділі, тридцять третій рятувальній ескадрильї з Кадени (Японія), було повно чудових хлопців та дівчат. Я справді була щаслива літати з ними. Деякі з них раніше були в Кандагарі: тих, що служать у регулярних військах, відряджали туди значно частіше, ніж нас, гвардійців.

Мене відразу ж прикріпили до екіпажу з бувалим бортмеханіком і стрільцем, але з недосвідченим командиром — молодим хлопцем на ім’я Майк, якого готували до збройної школи. Збройна школа була нашою версією школи підготовки винищувачів — там навчалися тільки найкращі з кращих. Я нетерпляче чекала, щоб чогось навчитися в нього.

Як виявилося, польоти з цим хлопцем нічого мене не навчили. Майк робив різкі рухи і звалював літальний апарат в агресивні кути (позиція вертольота відносно землі), часто наражаючи свій екіпаж на небезпеку.

Я багато разів висловлювала йому свою думку: якщо ми потрапимо в хоч трохи небезпечну ситуацію, то не зможемо вийти з тих позицій, у які він нас заводить. Він, звісно ж, безмежно радів, що бере участь в операціях на бойовищі, але в мене за плечима було досить налітаних годин, і я вже засвоїла важливий урок: цим не треба надміру захоплюватися. Він мав навчитися поважати своє оточення й пам’ятати, що за кожним каменем може ховатися ворог.

Одного спекотного серпневого дня 2007 року я летіла з Майком. Ми вже були на підступах до Баграмської авіабази. Я була за штурвалом, однак зменшити швидкість для того, щоб не випередити чільний літальний апарат, мені не вдавалось. Я вирішила, що найбезпечніше буде «зайти на друге коло». У нас кажуть: «Другі кола — безплатні». Це означає, що будь-хто може вільно заходити на друге коло, якщо відчуває небезпеку. На захист Майка можу сказати, що заходити на друге коло над аеродромом — дурниця. Так можна зіпсувати весь повітряний трафік, до того ж заслужити погану репутацію в диспетчерів. Але послати себе й екіпаж просто в кратер — ще гірше.

Щойно я почала заходити на друге коло, Майк вирвав у мене штурвал. Він різко смикнув вертоліт уліво, і ми проскочили просто за чільним вертольотом, ледь не зачепивши заправною штангою його нижнього гвинта. Побачивши це, я раптом подумала: ми зараз розіб’ємося. Через скажений зиґзаґ ми добряче зменшили швидкість і не мали більше йти на друге коло, однак навряд чи воно було того варте. Весь екіпаж зойкнув, мабуть, приготувавшись померти.

Я почала дихати тільки тоді, коли з’ясувалося, що ми все-таки зможемо приземлитися безпечно. Радіо незвично мовчало. Ніхто не сказав ані слова. Як другий пілот, я була відповідальна за вимкнення двигунів і систем вертольота.

Але, замість переглянути пункти контрольного списку, я просто відстібнулася й вистрибнула з вертольота так швидко, як тільки могла. Майк зрозумів натяк і сам переглянув контрольний список. Я ж просто пішла геть із шоломом у руці.

Мені пощастило: на аеродромі був іще один екіпаж, який чекав на інший вертоліт і бачив усе. Слава Богу. А то ніхто б не повірив мені, якби я розповіла, що сталося. Це видавалося б нісенітницею.

— Що то була за чортівня? У вас усе гаразд? — спитав командир і офіцер, який відповідав за безпеку польотів ескадрильї, зупинивши мене на аеродромі.

Моє обличчя було бліде. Я просто похитала головою й пішла геть. Командир рушив за мною, тож я мала описати пригоду якнайдокладніше. Я сказала йому, що більше ніколи не сяду в літальний апарат із цим ковбоєм, бо не хочу померти.

Командир зрозумів усе, вибачився, що мені довелося таке пережити, і миттю прикріпив до нового екіпажу. Здавалося, він відчував себе відповідальним за те, що не може контролювати Майка, який, схоже, був ніби золотим хлопчиком, ставлеником котрогось високопосадовця з ланки командування. Я дізналася, що такі випадки у військовій справі непоодинокі. Ультрамаскулінних чоловіків, що літають так само, як і живуть, — надто різко, швидко, бездумно, — раз по раз зображають ідеальними бійцями. Натомість вони часто підводять усю місію, бо їхні команди не можуть знати, як у критичній ситуації поведуться такі товариші.

Через кілька років я зі страшенним сумом дізналася, що літак в Афганістані, який пілотував Майк, потрапив під ворожий обстріл і розбився. Він загинув разом з більшістю екіпажу; двоє врятованих сильно постраждали.

Це сталося 2007 року, приблизно наприкінці мого розгортання. Я йшла від вертольота в ТОЦ: моя зміна закінчилась, і я несла в руках своє спорядження, коли почула знайомий голос. Що за трясця, не може бути! Я зупинилася й озирнулась.

— ЗЕРКУ!?

Я не могла повірити, і він, судячи з виразу його обличчя, теж. Повітряні сили — маленький світ, а світ рятувальників іще менший, тож перетинатися в ньому зі знайомими не дивина. Але тут, посеред розпеченої афганської пустелі!.. Здавалося, ніби це доля знов і знов зводить нас разом. Я була неймовірно щаслива його бачити.

— Твою дивізію! Як справи, Ем-Джей?

Я кинула спорядження й швидко обійняла Кінана. Я знала, що разом ми пробудемо недовго, бо літаємо на різні місії. Чимало часу я проведу в ТК, однак зустріти його справді було приємно. Я непохитно трималася свого правила не залицятися до хлопців, з якими літаю, і, хоч інколи шкодувала (особливо поруч