Читати книгу - "Відлуння у брамі"

— Наприклад, його. Але повірте, це будуть необтяжливі і безумовно почесні для Вас видатки.

— А Ви не вчините зі мною так, як із Хазяїном?

— Вам немає чого непокоїтися. Правосуддя Сполучених Штатів не висуватиме до вас претензій. Свої статки Ви ж заробляли у Росії і не відмивали в нас, на відміну від згаданого Вами Хазяїна. Небезпека Вам загрожує лише з боку Батьківщини.

— Здається, я знаю, як цьому зарадити…

— Лишень не дійте зопалу. То як щодо Теда Россмана?

— Гаразд, але не раніше, ніж я сам зможу з ним зустрітися.

— Тоді одужуйте, дорогий Владіміре, одужуйте швидше! — задоволений розмовою, Томас вийшов із палати.

Яхта «Спас» знову з’явилася в акваторії Дніпропетровська. Дена з Гусиком у зворотну подорож не брали, залишивши на Трахтемирівщині під наглядом Остапа. Невидимого замку їм не показували — оселили у невеликій хатині неподалік Букрина. Ще й примусили працювати на городі та сусідську худобу випасати.

Увесь гурт характерників оселився за триметровим парканом у великому котеджі, який винайняв Гордій у селищі Золоті ключі. Іван наполіг, щоби вони не користувалися мобільними телефонами та без потреби не з’являлися на вулиці, особливо поодинці.

Назар, ретельно обстеживши садибу на наявність пристроїв для прослуховування, визначив за найбезпечніше місце для переговорів кімнату без вікон, із майже півметровими бетонними стінами та подвійними герметичними дверима. Будинок проектували та споруджували на замовлення місцевого судді. А той, вийшовши на пенсію, віддав перевагу проживанню у Баден-Бадені. Тепер особняк здавали в оренду через підставних осіб. Надійно ізольована кімната була задумана як величезний сейф для збереження скромних статків служителя української Феміди. Головним недоліком кімнати-сейфа була цілковита відсутність вентиляції, тож увісьмох там не можна було перебувати довше, ніж півгодини.

Насправді кібернетик Назар був проти того, щоб залишати надійний та безпечний Трахтемирівський замок, але Іван переконав його, що їм конче необхідно максимально наблизитися до осідків Россмана та Бланка. У кімнаті встановили круглий стіл та вісім стільців, у такий нехитрий спосіб обладнавши її під тимчасовий штаб Ордену Триголоса.

Тут, пізнього вечора самого початку літа, характерники зібралися вислухати Олега, Мстислава та Мечислава, які навідали цього дня скульптуру здоровенного бугая у Таромському. Обидва близнюки до початку наради намагалися поводитися стримано та підкреслено буденно. Але Іван, який добре знав характери синів, бачив — їм аж терпець уривається, так кортить швидше поділитися враженнями від коротенької подорожі. Олег натомість виглядав похмуро-зосередженим.

— Ми під’їхали, щойно розвиднилося, — почав Мстислав, — ну, зовні там нічого прикметного. Бугай стоїть на бетонній подушці, покладеній на невеликий насип. Схоже, що скульптуру недавно реставрували — фарба свіжа. Бугай сам чорнорябий…

— А яйця йому хтось яскраво-червоним пофарбував, — приснув сміхом розважливий зазвичай Мечислав, — мабуть, якийсь жартівник подорожній.

— Це до Пасхи завжди трапляється, — сказав Гордій. — Так місцеві мешканці розважаються[26].

— Це усі ваші спостереження? — іронічно запитав Іван.

— Майже, — відповів Мстислав, — лишилося два. По-перше: усередині бугая міститься велика камера, а в ній — якийсь механізм…

— А по-друге, під бетонною подушкою є чималий підвал із чотирьох кімнат, — додав Мечислав.

— Звідки вам про це відомо? — нетерпляче поцікавився Северин.

— Ну, про підвал Олег сказав, — знизав плечима Мстислав, поглядом заохочуючи восьмого характерника продовжити розповідь.

— Підвал, — Олег не примусив себе просити двічі, — я побачив, точніше, відчув, що він там є. Неглибоко, метрів чотири під землею. Туди ведуть стрімкі сходи, ось погляньте, — він взяв листок паперу, тонкий фломастер і почав малювати, — приміщення спроектоване просто. Сходи ведуть до коридору. З правого боку в нього виходять четверо дверей, за ними — однакові квадратні камери. Кожна — приблизно чотири на чотири метри.

— А що у камерах? — Назар підсунув до себе намальований Олегом план.

— Не знаю.

— Гаразд, а як ви дізналися про порожнину у череві бугая? — поставив питання мовчазний Тарас.

— Ось тут ніякого характерництва — лише техніка, — відповів Мечислав. — Я прихопив портативний ультразвуковий сканер і пробив ним бугая — є там порожнеча, а в ній якесь металеве начиння.

— Це ти теж дізнався за допомогою ультразвуку? — запитав Назар.

— Ні, — замість брата відповів Мстислав. — Це ми визначили за допомогою сканера радіочастотного випромінювання. У ніздрях бугая є отвори, сполучені з порожнечею у череві — звідти просочується електромагнітне випромінювання.

— Отже, ймовірно, там міститься електрообладнання, і воно працює — припустив кібернетик.

— Значить, у бугаєві має бути джерело електричного живлення, — зауважив Гордій.

— Воно там є, — сказав Олег. — Кабель проклали у тонкій пластиковій трубці від найближчого ліхтаря.

— Схоже на стаціонарне сховище, як і оця кімната, — Іван ще раз поглянув на Олегів план. — Найімовірніше, обладнане сигналізацією.

— Схоже, — погодився Гордій. — Цікаво, коли, а головне — хто й навіщо — його облаштував?

— Коли — здається, вже відомо: у дев’яносто шостому, — відповів Мечислав. — Ми заїхали до однієї крамниці у Таромському, і там місцеві бабусі розповіли, що років п’ятнадцять тому, ранньої осені, бугая раптом заходилися реконструювати. Огородили високим тином, пригнали чимало техніки та будівельників і, прововтузившись тижнів зо три, знову відкрили новісіньку й красиву скульптуру.

— Вірогідно, що саме тоді й збудували сховище, — погодився із сином