Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

Раніше я, власне кажучи, не вірив, що справа Ганса Ґудвіка, справді, може стати кримінальною справою, якій доведеться відбути весь шлях аж до суду, але тепер, прочитавши відмову в скарзі й докладені до неї рапорти, я розумів, що такий розвиток подій цілком можливий. Цій справі не судилося розсмоктатися самій собою.

Запопасти по-справжньому резонансну справу — це особливе відчуття. Прилив адреналіну. У цьому сенс адвокатської діяльності; те, заради чого й живуть адвокати. Великі виклики, драматичні моменти в сяйві софітів. Щоразу я тремчу від очікування й напруги; щоразу, коли невідомість від очікування минає, напруга змінюється якоюсь немов свинцевою важкістю і втомою, яка розливається тілом аж до кінчиків пальців. Це немов початок депресії. Збудження змінюється апатією, ніби організм вже наперед знає, скільки документів доведеться прочитати, скільки годин і пізніх вечорів доведеться згайнувати на підготовку захисту, а найголовніше — яким психічним і фізичним випробуванням стане резонансна кримінальна справа.

Треба було зустрітися з Гансом Ґудвіком, але я не мав ніякого бажання.

Він ще сидів у підвалі поліційного управління, у камері тимчасового утримання. Ліфт, як завжди, спускався немилосердно повільно. Треба здолати лише один поверх, але спуск триває цілу вічність, ніби ліфт доставляє людей не в підвал, а до пекла. Запах дезінфікаційних засобів, поту й блювотиння був добре знайомий і відразливий. Звуки у світі бетонних стін та сталевих дверей — теж: тихе бурмотіння, поодинокі крики, дзеленчання телефонів. Новачки погано сплять, їм важко звикнути до безперестанного гулу. Вночі тут гармидер не менший, ніж удень, а часто й голосніший. Надто, коли привозять п'яниць або наркоманів з важкою ломкою без звичної денної дози.

Був ще не зовсім пізній і доволі мирний вечір. Я розшукав одного з поліційних адвокатів і розпитав його про Ганса Ґудвіка.

— Усе нормально, — сказав той. — Наче спокійний.

— Лікар його оглядав?

— Так, учора ввечері.

— І?…

Чоловік стенув плечима.

— Усе з ним гаразд. Дали кілька пігулок для заспокоєння. Кімната для відвідувань вільна.

Я подякував за горня гіркої гарячої кави, спробував відпити ковток, чекаючи, доки приведуть арештанта, і обпік язика.

Тутешня кімната для відвідин найменша в світі. На заледве, мабуть, трьох квадратних метрах маленький столик, два пластмасові стільці й одна переповнена недокурками попільничка. Пофарбовані в жовтий колір бетонні стіни. Тут немає вікон, лише невелике віко на одній стіні під самою стелею з матовим склом, за яким ворушаться невиразні тіні, немов у затемненому акваріумі. Важко вирізнити деталі, але те, що за склом, — черевики людей, які проходять повз віко тротуаром. В іншому світі.

Ганс Ґудвік виглядав майже так само, як напередодні — сірий і опалий на обличчі, але в очах уже зажевріло життя.

Він сів навскоси від мене, від нього відгонило кислим запахом. Той самий одяг, що й напередодні.

— То що… звернення прийнято?

— Скарга. Це називається «скаргою».

— Ну, добре… Щось вирішили?

— Так. Ви сидітимете. Щонайменше чотири тижні. Імовірно довше…

Плечі йому опали, він скрушно похитав головою.

— Це… Це цілком без сенсу. Невже ви нічого не можете вдіяти?

— Гансе, — озвався я. — Учора ви були… ніби не зовсім при тямі. Ніби слова не доходили до вас, і ви не збагнули, що трапилося. Сьогодні вам ліпше?

Ганс Ґудвік кивнув, провів долонею по очах.

— Знаю. Я був… Не знаю… Трохи не в собі. Лікар дав кілька пігулок. Тепер мені ліпше.

— То ви тепер в стані вислухати й зрозуміти все, що я скажу?

Ґудвік знову кивнув.

— Так… Кажіть…

Я розповів йому все. Я розповів, що поліція обшукала його авто, помешкання і будиночок в горах. Я розповів, що вони знайшли в льоху його будинку рулон сірої клейкої плівки, край розриву якої збігається з краєм тієї стрічки, що нею обмотали Альвіна Му. І що рулон лежав у зеленій спортивній торбі. Усередині торби була пляма крові. Група крові збіглася з Альвіновою, однак результатів аналізу ДНК ще немає. Що поліція знайшла в гірській хатинці аркуш паперу з іменем Альвіна та адресою, написаними великими літерами. Увесь аркуш був перекреслений великим чорним хрестом. Я сказав, що знайдені докази не обіцяють йому нічого доброго.

Розповідаючи, я, немов яструб, ні на мить не зводив з Ганса очей. Придивлявся до щонайменшого посмику на обличчі, виразу очей, поруху рук. Ніг, стіп, тіла. Усе, що я бачив — доки мої слова поволі западали йому в голову, а їхній сенс доходив до свідомості, — було розгубленістю і здивуванням. Здавалося, Ганс Ґудвік не розуміє сказаного, як мала дитина, якій пояснюють таке, що виходить поза межі її життєвого досвіду.

— Клейка стрічка? Певне, що маю, — мовив він. — Але не пригадую ніякої зеленої торби. Хіба, може, якась стара, якою ми вже давно не користувалися.

Ні занепокоєння в очах, ні тривоги.

— А що скажете про аркуш паперу з іменем Альвіна та його адресою?

— Було таке. Це правда, що я за ним стежив.

— Так я й думав. А хрест… чорний хрест на його імені… ви його намалювали?

Ганс стенув плечима.

— Хтозна. Може, і я. Не можу згадати… цілком міг його намалювати, — він знову пересмикнув плечима. —