Читати книгу - "Життєві аналогії"

дівчині й ворушилося там неспокійно. Безпосередня близькість людського горя завжди сильно впливала на неї: вона наче себе чула винною в тім. І от тепер було таке ж почуття. Який зв'язок міг бути між гімназисткою Катериною Борвіч і вдовою Бондаренчихою, поселеними так далеко одна від одної? А отже зараз, ідучи за Лепестиною, Катруся чула цей зв'язок і переживала таке почуття, ніби приходила до неї нещасна людина за поміччю, а вона тої помочи не дала і тим штовхнула людину на злочин.

— Жаль, дуже жаль покійного Бондаренка. Отаких, як мій сатана, то й бог не бере, і чорти бояться, а гарна людина, дивись, і витягнеться на марах.

От двір Бондаренчихи. Гостре вбожество різнуло по всіх почуттях, і Катрусі захотілося на одну хвильку закрити голову руками й бігти, бігти геть звідци, кудись — аби далі...

Сінешні двері були відчинені; коли Катря ввійшла до сіней, на неї війнуло запахом гнилої плісени, наче відчинили давній вохкий погріб.

У хаті було півтемно, і стояв сморід від бруду, від немитих дітей і хорої жінки. Сама Бондаренчиха, бліда, як свічка, закривши очі, лежала на якихось чорних ганчірках; у колисці, вся обгадившися, сипло кричала мала дитина, і цей одноманітний хорий стогін робив вражіння пиляння ножем.

Катруся чула, що їй до горла підступають сльози. Треба було прикласти зусиль, щоби не розридатися. Кожний нерв її тремтів... Що ж робити? З чого почати?...

— Драстуй, кумо!— обізвалася Лепестина.

Хора відкрила очі, і ледве помітна усмішка на хвилину освітила її лице.

— А-а... це ви... От спасибі... дай вам, бог, здоров'я...

— Ну, як? Не полегшало?

Хора зробила ледве помітний жест рукою.

Ох, голубонько... Приходить, мабуть, моя за мною... Треба чоловіка доганяти... А тільки на кого ж мені діточок кинуть?.. Царице ж ти моя небесна, заступнице! Та будь же хоч ти матір'ю діточкам моїм маленьким... Та обережи хоч ти їх, дрібних нерозумних...

Катря ледве слухала тої молитви. Вона вся дрижала. От коли вона зрозуміла, чим є для простої людини її віра.

— Ну, годі вам уже, годі, кумо,— говорила Лепестина.— Ще, господь дасть, видужаєте, дітей до ума подоводите.

Але хора наче вже й не чула тих слів. Вона дивилась кудись уверх, цілком не моргаючи повними сліз очима, і шепотіла півпритомно:

— Сиріточки мої... діточки мої... на бога милосерного тільки вас зоставляю... А ти, господи милостивий, дивись же за моїми дітьми... зішли янгола...

Катруся не могла далі. Вихопивши хусточку й закривши нею лице, вибігла геть з хати. Надворі впала на призьбу й залилася сльозами.

— Боже, боже!..— кричало щось у ній в душі.— Та не можу ж я, не можу!.. Яка мука!..—і знову її душили ридання.

А в хаті хора питалася Лепестини.

— Хто це з вами прийшов, кумо? Бач, не понаравилося!..

— Та це до баришні Соні приїхала подруга в гості, та таке ж воно хороше та привітне, що й сказати. От я її попросю, щоб молочка для Хведоськи принесла.

— Учора Явдоха принесла трішки, так діти пустували та й перекинули горшечок... Тепер ще й горщика прийдеться віддавати Явдосі.

— Яка це Явдоха?

— А Одарчина сестра, що під горою живе... Леваненко її держить, позаторік заміж вийшла.

А-а!.. Знаю, знаю. А де ж ваша дітвора? Оце я хоч картошки їм принесла, нехай запхнуться, аби матері не докучали.

— Спасибі вам, кумо... Дай боже вам здоров'я, що хоч не забуваєте.

Тим часом Катруся взяла себе в руки, обтерла сльози й знову ввійшла в хату, твердо рішивши про себе не давати волі нервам. Наскільки могла спокійно, підійшла до хворої, розпитала де-що, обдивилася дитину, запитала, чи є чисті пелюшки й чи давно воно купане. Показалося, що нічого нема, нічого не роблено, і нічого далі робити.

— Ну, так я піду зараз додому та принесу чого треба. А ви, Лепестино, ще посидите тут?

— Е ні, баришне! Я оце трішечки поприбираю, та й додому. Бо самі ж бачили, які хазяї в мене при хаті зосталися.

— Ну, тоді прощавайте. Я зайду до вас завтра.

— Ідіть, ідіть, нехай вам бог доріжку промете.

Катря не пішла, а побігла, наче оте селянське горе звірем гналося за нею. Їй хотілося побороти свою нервовість, бути холоднокровним робітником, але вона сама чула, що зразу це не вдасться.

Щоби попасти до своєї кімнатки, їй треба було перейти веранду. Там уже сиділо все товариство, в повнім складі, за сніданком. Смачний запах дратував апетит, але Катря ні защо в світі не сіла би зараз за цей сніжно-білий стіл — їй було стидно.

— А!.. А!.. Прекрасна пустельнице!.. В якій підземній печері ви спасали свою грішну душу? Милости просимо розділити з нами нашу вбогу трапезу,— загалділи мужчини, розсовуючи крісла й даючи місце.

— Ні, ні... Дякую, дякую... Мені не хочеться... спасибі...

— Вони вже задовольнилися акридами й диким медом.

Катруся пройшла до своєї кімнатки й сіла на ліжко, здавивши голову руками. Контраст комфорту обіч з гнійною нуждою, оббиті дорогими шпалерами