Читати книгу - "Талановитий містер Ріплі"

будинком. Найбільші валізи Дікі були заповнені, і зараз він оцінював, скільки зможе вторгувати за меблі, що він може віддати Мардж і як йому позбутися решти. Мардж може забрати собі клятий холодильник, вирішив Том. Це її потішить. Великий різьблений комод у вітальні, куди Дікі складав постіль, коштував кілька сотень доларів, припустив Том. Дікі стверджував, що йому вже чотириста років. Шістнадцяте століття. Він мав намір звернутися до синьйора Пуччі, адміністратора готелю «Мірамар», і попросити його допомоги з продажем будинку й меблів. І вітрильника теж. Дікі якось розповідав, що синьйор Пуччі надавав такі послуги іншим мешканцям містечка.

Йому хотілося одразу забрати всі пожитки Дікі до Рима, а щоб у Мардж не виникло жодних підозр через таку велику кількість валіз на такий короткий, за його ж словами, період часу, Том вирішив за краще удати, що зовсім нещодавно дізнався про намір Дікі переїхати до Рима.

Як і планував, наступного дня після полудня Том зайшов на пошту й отримав одного цікавого листа для Дікі від якогось друга з Америки й жодного для себе, а дорогою до будинку уявляв, ніби читає листа від Дікі. Уявляв собі конкретні слова, які перекаже Мардж, якщо раптом з’явиться така потреба, і навіть потренувався удавати подив від несподіваної зміни у планах Дікі.

Діставшись додому, він узявся пакувати найліпші картини Дікі й кращу постіль до картонних коробок, які дорогою прихопив у бакалійній крамниці Альдо. Він робив це неспішно в очікуванні Мардж, яка могла заявитись будь-якої миті, але вона прийшла аж після четвертої.

— Ти досі тут? — запитала дівчина, заходячи до кімнати Дікі.

— Так. Сьогодні отримав листа від Дікі. Він вирішив перебратися до Рима. — Том випростався і легенько посміхнувся, наче й сам здивувався з такого рішення Дікі. — Він хоче, щоб я привіз його речі, усе, що зможу взяти з собою.

— Перебратися до Рима? Надовго?

— Не знаю. Можливо, до кінця зими. — Том продовжив загортати полотна.

— Його не буде цілу зиму? — голос Мардж помітно спохмурнів.

— Так. А ще він казав, що думає продати будинок. Однак ще не вирішив остаточно.

— Нічого собі!.. Що ж сталося?

Том знизав плечима.

— Мабуть, він хоче провести цю зиму в Римі. Він казав, що напише тобі. Я думав, що ти сьогодні теж отримала від нього листа.

— Ні.

Обоє мовчали. Том повернувся до роботи. Раптом він пригадав, що не спакував власних речей. Він навіть не заходив до своєї кімнати.

— Але ж він поїде до Кортіни, правда? — озвалась Мардж.

— Ні, не поїде. Він казав, що напише Фредді та все пояснить. А ти можеш їхати без нього. — Том глянув на неї. — До речі, Дікі також казав, що ти можеш забрати собі холодильник. Гадаю, тут знайдеться хтось, хто допоможе тобі перенести його.

Згадка про холодильник ніяк не відобразилась на приголомшеному обличчі Мардж. Том знав, що зараз вона ламає голову над тим, чи буде він мешкати разом із Дікі і, судячи з його чудового настрою, дійшла висновку, що таки буде. Том майже бачив, як запитання крутиться у неї на язиці — він бачив її наскрізь, як дитину, — а тоді вона запитала:

— Ти теж залишишся із ним у Римі?

— Можливо, на якийсь час. Допоможу трохи обжитися. Цього місяця я хочу відвідати Париж, а десь у середині грудня планую повернутися до Штатів.

Мардж виглядала пригніченою. Том знав, що вона уявляла довгі самотні тижні, які чекали на неї попереду, — нехай навіть Дікі час від часу навідуватиметься до Монджибелло — порожні недільні ранки, самотні вечори.

— А які в нього плани на Різдво? Як думаєш, він хоче відзначати його тут чи в Римі?

— Ну, сумніваюся, що тут. Мені здається, що він хоче побути наодинці. — Трохи роздратовано відказав Том.

Цього разу Мардж заніміла, вона була шокована, ображена. Це ще нічого, хай тільки отримає листа, якого він планував написати їй із Рима, подумав Том. Він, звісно ж, буде лагідним, таким лагідним, як Дікі, але чітко дасть їй зрозуміти, що Дікі більше не хоче з нею бачитись.

Кілька хвилин по тому Мардж підвелася і неуважно попрощалася. Зненацька Том запідозрив, що вона може зателефонувати Дікі. А може, навіть вирушить до Рима. То й що з того? Дікі міг перебратися до іншого готелю, а в Римі було чимало готелів, тож пошуки могли зайняти не один день. А коли вона не знайде його ні телефоном, ні в готелі, то може подумати, що він поїхав до Парижа чи ще кудись разом із Томом Ріплі.

Том проглянув неаполітанську газету в пошуках повідомлення про затонулий човен неподалік від Сан-Ремо. «Barca affondata vicino San Remo»[34], — уявив він собі заголовок. І здійняли б цілу бучу через плями крові, якщо вони ще були там. От уже полюбляли італійські журналісти наганяти надміру драматизму. «Джорджіо ді Стефані, молодий рибалка з Сан-Ремо, вчора близько третьої пополудні неподалік від берега натрапив на страхітливу знахідку. Невеликий моторний човен із жахливими плямами від крові на дні…» Однак він не знайшов у газеті нічого подібного. І вчора теж. На пошуки