Читати книгу - "Стійкий принц. Дама-примара"

Зважитись зі страху може! Чи ж не сором спонукати Їх на діло це гріховне? Ну, а діти малолітні, Виховані у покорі, Звичаї й обряди маврів Запозичать поступово І погублять юні душі — Це хіба не підлий злочин? Тисячі людей безвинних Накладуть життям для того, Щоб одне порятувати, Що не варте вже нічого! Хто я? Вищий за людину? Як інфант хіба я кращий Чимось, ніж звичайний смертний? Хоч би й так, тепер в полоні Я звичайний раб, байдуже, Що шляхетної я крові, Раб я, не інфант віднині. Та скажіть, хіба хто схоче Так життя раба цінити, Щоб віддати все за нього? Вмерти – значить припинити Існування; у поході Припинив його і вмер я: То яке, скажіть, геройство В тому, щоб життя численні Стали за мерця ціною? Грамоту цю непотрібну Власною порву рукою: Роєм сонячних пилинок Хай розвіється довкола.

(Рве грамоту.)

Краще з’їм її я, мабуть, Не залишу ні одної Літери, яка б відкрила Світу сенс послання цього. Тож наказуй що завгодно — Я твій раб тепер, королю. Я не прагну і не можу Більше прагнути свободи. В рідний край пливи, Енріке. Всім скажи, що я в полоні Африканськім буду скніти, Наче й не живу я зовсім. Вмер Фернандо, християни. Маври, я у вас в неволі; Бранці, я віднині буду Розділяти вашу долю; Небо, воскресить людина Чарівні твої собори; Море, хвиль твоїх безодню Хай мої доповнять сльози; Гори, звір сумний з’явився, Що на інших звірів схожий; Вітре, рознеси зітхання, Що з грудей моїх виходять; Земле, у своєму лоні Упокой мої ти кості, Бо, королю, брате, маври, Християни, сонце, зорі, Небо, земле, море, вітре,