Читати книгу - "Робін Гуд"

— Із щирим серцем, — відповів Гільберт, потискуючи Робінові руку. — Ви чудові хлопці, і ми піднімемо тости за здоров'я кожного, з вас на вічну згадку про цей знаменний турнір, якого не бачила та, мабуть, більше й не побачить Англія!

Ці слова повторювали всі королівські лучники, обмінюючись дружніми рукостисканнями з п'ятьма знаменитими розбійниками.

Так закінчився королівський турнір, розповідь про який, переходячи від батька до сина, дійшла аж до наших днів.

В той час, як мідник на столі

Хропів та висипався,

Роб вийшов швидко із корчми

І поблизу сховався.

Король Генріх II додержав свого слова. Робін Гуда і його друзів безборонно випустили з Лондона (цей від'їзд глибоко засмутив Маріан), і упродовж сорока діб жодна рука не піднялася проти них. Та коли скінчився цей термін, його величність востаннє наказав шерифу Ноттінгема покінчити з розбійниками, притому негайно, якщо йому дорога посада.

Про славні діла ватаги Робін Гуда, в тому числі й про великий турнір на Фінсбурзьких полях, говорила тепер уся Англія, і люди сміялися в очі ноттінгемським чиновникам, які нічого не могли вдіяти з купкою одчайдушних йоменів.

Шериф спорядив ще три каральні експедиції і розходився так, що навіть сам водив їх у ліс. Проте, хоч за його спиною і було щоразу три сотні озброєних до зубів солдатів, він так ніде й не здибав жодного розбійника і не знайшов їх потаємної схованки в Шервуді.

Слід нагадати, що дочка шерифа також затаїла в своєму серці люту ненависть до Робін Гуда. Адже це він ославив її на все місто, відмовившись колись подарувати золоту стрілу! І що він, клятий, витворяє з її бідолашним батьком! Ображена дівиця весь час сушила голову над тим, як допомогти шерифові зловити заклятого ворога.

— Силою проти нього нічого не вдієш, — сказала вона якось своєму батькові. — На його хитрість нам треба відповісти ще більшою хитрістю.

— Якби ж то ми це могли зробити! — застогнав шериф. — Він мені вже ночами сниться, спати не дає!

— Дозволь, я трохи поміркую, — мовила дочка. — Здається, можна придумати, як загнати його у глухий кут.

— Що ж, поміркуй, — згодився шериф, — і коли в тебе щось вийде, я дам тобі сто срібних пенні на нові сукні, а чоловіку, який спіймає цього розбишаку, — подвійну винагороду.

Саме в той час, коли дочка шерифа розмірковувала над планом, як спіймати Робіна, до них у дім нагодився бродячий мідник на ім'я Мідл, великий хвалько і базікало. Сидячи на кухні й клепаючи посуд, мідник уголос базікав про те, що б він зробив, коли б на дорозі йому зустрівся «отой плутяга Робін Гуд».

«Може, цьому простакові й пощастить щось зробити саме через його святу простоту, — подумала дочка шерифа, підслухавши балаканину Мідла. — В усякому разі, не варто гребувати його послугами, поки на думку не спаде щось краще».

І вона покликала до себе мідника. Оглянувши Мідла з усіх боків, дочка шерифа лишилася задоволеною. Це був рослий, м'язистий парубійко з відкритим поглядом ясних очей і чесним обличчям. Коли він сміявся, рот у нього розтягувався від вуха до вуха.

— Я хочу побачити на ділі, чи справді ти здатен зловити того розбійника, — мовила дочка шерифа. — Якщо тобі це вдасться, я до встановленої винагороди додам ще чимало від себе. Ну як, ти згоден довести мені своє молодецтво?

Мідник широко посміхнувся.

— Авжеж, міледі! — вигукнув він.

— Тоді ось тобі повноваження — їх підписав сьогодні вранці сам шериф. Дивись же, нікому їх не давай і скористайся ними тільки заради нашого діла!

З цими словами вона відпустила мідника.

Мідл залишив дім шерифа, гордий і задоволений з того, що йому доручили таку важливу справу. Ідучи курною дорогою, він з радощів так розмахував своїм яблуневим кийком, що зустрічні перехожі відскакували вбік, побоюючись, аби він не торохнув їх по ногах. При цьому мідник вигукував, що потрощить Робін Гудові ребра, навіть якщо на захист цього плутяги збіжаться всі лісові розбійники.

Із таким рішучим наміром Мідл вийшов з Ноттінгема й подався до Бернесдейльського лісу.

Нещадно палило сонце, пил здіймався хмарами і не давав дихати. Тому опівдні хоробрий мідник зайшов у придорожній трактир «Сім оленів», щоб набратися свіжих сил. Запиваючи страви прохолодним пивом, він мало-помалу став куняти за столом.

Раптом крізь солодку дрімоту він почув голос трактирника, який розмовляв із проїжджим скотарем.

— Ходять чутки, нібито мілорд шериф викликає з Лінкольна силу-силенну солдатів і кінноту. З їхньою допомогою він сподівається швиденько очистити ліси від цих молодців.

— Про кого ви говорите? — підвівши голову, запитав мідник.

— Про Робін Гуда та його хлопців, — відповів трактирник. — Але ви спіть собі, бо не бачити вам винагороди, як своїх вух.

— Чому ти так гадаєш? — схопившись на ноги і гордовито випнувши груди,