Читати книгу - "Сутінки"

А ті, хто за внутрішнім складом не були злочинцями, збиралися юрбами на мітинги протесту, страйки, піші походи до столиць, масово лягали на асфальт автотрас і залізничні колії, перекриваючи шляхи сяк-так повзучим автомобілям і потягам.

Хто мав хоч яку змогу, тікали з цієї клятої країни світ заочі, а ті, хто такої змоги не мав, тікали ще швидше і далі, залишаючи своїх рідних, нажите, збудоване, випестуване своїми руками. І ніхто з тих, що тікали, як і ті, що залишалися, навіть уяви не мав, як надовго це все і чи взагалі буде колись як не краще, то хоч інакше.

Влада немов затаїлася, не роблячи практично нічого, або робила таке, що призводило до ще гірших наслідків.

Здавалося, що вся ця країна, від насуплених Карпат, де у кожного — кулемета на радянську владу заховано під стріхою, до вузькооких Курил, де закушували все, що горить, лише червоною ікрою, лягла під словоблуда Кашпіровського і рукоблуда Чумака, завмерши в чеканні, що все, і вже ось — розсмокчеться само по собі, треба лише почекати, зіщулившись у темряві дійсності, під теплою ковдрою нових казок про світле майбуття, на які влада, як завжди, не скупилася.

Під гасла, постійно гарні і яскраві, великий, розхристаний, знавіснілий від гикавки і завжди п’яно-похмільний СРСР розкрадався та розпродавався направо й наліво своїми вчорашніми керівниками. Створювалися й одразу зникали цілі галузі аферистів, пройдисвітів і маленьких фюрерів, які відривали шматки від великого кусня, засовували у пазуху і стрибали далі, аби відкусити ще, ховаючи закривавлені ікла під масками дбайливців за майбутнє.

Країна здригалася у конвульсіях, наче загнаний старий кінь, що впав на курній дорозі, хриплячи і судомлячи жилавими ногами, вже закочуючи очі до білків із синіми ниточками кровотоків; і білки почали поволі жовкнути у чеканні неминучої скорої смерті…

Навіть загартований повсякденною напругою у боротьбі за виживання мозок Шерстохвостова давав збої, даруючи безсонні ночі і важкі, похмурі ранки.

Якось, ще раніше, Балига наодинці показав йому останнє фото Леніна — абсолютно хвора людина у плетеному кріслі з інвалідними колесами, запнута у сорочку-білизну, наче в гамівну; покрита завеликою для зсохлої голови кепкою, з безумним поглядом пустих очей, вирячених у нікуди:

— Це те, про що досі дуже мало хто знає. Так закінчують усі вожді, доживши до старості. Так закінчують і їхні ідеї, втілені в життя. Всяка комедія, зіграна до кінця, зростає у трагедію. Запам’ятай і — пам’ятай. І ще, дуже важливе… якщо зрозумієш сказане: багато хто вміє прийти вчасно, і майже ніхто — вчасно піти. Найскладніше в житті нашому — вчасно піти, — він помовчав і додав, наче сам до себе: — Я теж… дещо забарився… на керівному шляху, — і задумливо подивився на свою в’язку ключів, яку завжди гойдав на пальці.

Вілен слухав Юрія Івановича, з глибоким внутрішнім жахом вдивляючись у знайоме з дитинства обличчя дідуся Леніна, вражене безумством, відчуваючи, що все летить у прірву: історія, ідеологія, впевненість, завчені цінності, віра, навіть радість від самого життя.

Та ще до всього додавалися сімейні проблеми, від яких теж нікуди не сховатися.

Вілена Петровича не на жарт непокоїло здоров’я дружини. З того чорнобильського квітня вона почала поступово, майже непомітно змінюватися. І ці зміни лякали Шерстохвостова.

За відсутності всяких ніжних почуттів до дружини і доньки — або ж вони спали глибоким летаргічним сном — він просто цінував своє оточення за те, що давало змогу бути у владі, куди й потрапив майже випадково, але — і прижився, і втягнувся, і став отримувати велике задоволення від головних її цінностей: перехитрити, підставити, з’їсти, обійти на кривій, посісти місце вище й вище, аж до найвищого. Як для банкіра гроші — просто папірці, якими він грається у велику фінансову гру, так для справжнього політика люди — всього лише ляльки, якими він забавляється на довгому шляху наверх, жонглюючи ними, їхніми життями й долями, і милуючись результатами, часто жахливими з точки зору нормальної людини.

Тому сім’я для Шерстохвостова була просто осередком, що давав змогу жити у великій грі, від якої він був у захваті повсякчасного напруження тіла і мозку, бо виявився створеним саме для цього, і іншого свого буття не уявляв. Тому й оберігав всіма силами близьке оточення, як гарантію свого життя взагалі. Оберігав і цінував, хоча майже не бував вдома, то пропадаючи на роботі з рання до ночі, то гасаючи у відрядженнях.

І от тепер… все зайшло кудись… і йшло не так. І це Вілена Пет-ровича не на жарт хвилювало, бо загрожувало його майбутньому.

Ще тоді, у Закарпатті, Динера занадто уважно дивилася по телевізору все, що було пов’язане з Чорнобилем. Вона просто завмирала перед екраном, прикипівши до нього застиглим поглядом, а з її очей котилися великі, рясні, мовчазні сльози. І шепотіла тихенько, сама собі:

— Недарма… не просто так це трапилося саме в мій день народження… Значить, ця катастрофа пов’язана зі мною, з моєю долею…

Доводилося навіть просто вимикати цей клятий «ящик», забирати дружину, заспокійливо переконувати, що нічого страшного там не коїться, що все ліквідують, що все буде добре, що загинуло зовсім небагато, як могло би статися. І розповідати про Кремешного, про знайомство, про Гєфу з Мисковим, про Городіло.

Дружина на деякий час заспокоювалася, посміхалася, аби потім знову перейматися новими жахами. Вже й Ліляна Семенівна, теж вкрай стурбована, не відходила від доньки, суворо слідкуючи, аби та не залишалася наодинці з думками; навіть часто залишалася ночувати. Але — хіба ж залізеш у голову, навіть і рідній дитині; хіба ж повернеш чужі помисли у потрібному напрямі? Та ще й навколишні мешканці сіяли такі неймовірні чутки, що хоч вішайся… А чуткам у цій країні завжди вірили більше, ніж офіційній інформації. Так уже історично склалося: все, що пишуть газети і говорять в ефірі — майже цілковита брехня, а от те, що на базарі почули — то і є правда. Найвищого гатунку.

Теща, порадившись із чоловіком, і до лікарів-професорів возила Динеру, потім — до якихось бабок-ворожок та