Читати книгу - "Родовичі"

Птаха ніде не було.

Обернувся і аж відсахнувся. Печеніг дивився на нього і у вузьких щілинах очей закипало щось страшне й дике. Повільно підвів голову, виставив перед собою зламану шаблю, водив нею.

— Ти вбитий, лежи… Душу твою забрав орел і поніс далеко в степ. Ти вбитий… — Росько вихопив меча, вдарив ним по уламку шаблі, і той випав з печенігової руки.

— Я чую голос… Ільк… Ільк… це ти, ти? Підійди ближче, сину, не бійся, вони вже поїхали… — Печеніг підпирався руками, силкуючись звестись, і сльози заливали вузькі очі, текли по жовтих щоках, змиваючи кров і зволожуючи запечені губи. І було в його голосі, сльозах, у всьому великому тілі, яке тремтіло в пропасниці, стільки благання, що Росько мимоволі ступив до нього. Ні, не жалість штовхнула вперед, а оте невиразне і незбагненне почуття, що охоплює людину, коли вона натрапить у степу на згасаюче вогнище. Хто розпалив і грівся біля нього? Невідомо… То чому ж він мусить жаліти цього воїна з ворожого племені?

Та все ж підступив ближче, нахилився, і той схопив його за руку. Пальці були холодні й липкі від крові.

— Ільк… Ільк… сину, не проклинай мене. Яка в тебе міцна рука, яка широка долоня… Ти був би добрим ратаєм…

Хотів висмикнути руку і крикнути, що він і так ратай, що коли настане місяць березозоль[35], вони з родовичами виорють і засіють пожню. Це тільки кочові люди не вміють тримати в руках серпа і не обтесують дерево, а зазіхають на чуже…

Та поки добирав слова, щоб сказати все те по-печенізьки, воїн заплющив очі, голова знову впала на землю, потиск пальців ослабнув. Ще силкувався Щось вимовити, але тільки стогін зривався з вуст. Відпустив Роська, щось пошукав у себе на грудях, потім простягнув йому:

— Візьми… і пам’ятай… Я хотів… хотів… степ такий великий, а ми в ньому чужі…— Шепіт урвався, вуста затверділи.

Як не дослухався хлопець, нічого більше не почув, тільки в долоні залишилась кругла бляшка, стис її так, що краї боляче вп’ялися в шкіру. Хотів глянути, але накрила його тінь. Це орел знову з’явився над могильником і в пазурах ніс ягня. «Він несе його сюди, це жертва богам кочових людей…» — Росько стрибнув на коня і, не озираючись, чимдуж помчав геть. І ще довго вчувався над головою посвист могутніх крил.

Роздивився те, що дав йому вмираючий печеніг: це була оберега[36]. Тепер не боятиметься богів тих вузькооких степовиків, бо вони визнають його за свого, допомагатимуть і вказуватимуть прихисток… Мчить Росько, тільки вітер за плечі хапається, тільки рветься трава під копитами Білогривого. Розтулить долоню, а на ній оберега, легка, тонка, бо з бронзи. Глянуть звідти очі, продовгуваті, глибокі. Погляду не можна від них одвести. Ось степ у них вечоріє і губляться в ньому світлі смуги. Хтось легко, нечутно ступає в темряві, розводить руками. Що воно таке? Так бувало з ним, коли засинав на кургані: ніби хтось торкне його і він прокинеться, жахнеться, а навкруг нікого: ніч, зірки, трави пахнуть.

Стисне долоню Росько, і все зникає. Проїде трохи і знову хочеться глянути на оберегу печенізьку. Дивиться, а на ній уже полиски багряні виграють — сонце сходить… Гляне зблизька Росько на оберегу, нічого не видно, лише тонкі рисочки на ній. Одведе руку далі — знову очі на нього видивляються. «Це духи печенігів мене по Дикому полю водять, привчають». Думка радісною впевненістю наповнювала Роська, і він підганяв коня.

Та, видно, й справді боги одвернулися від огнищанського роду. Не дали вони їм грітися під сонцем Дикого поля, ні біля вогнища своїх хиж. У гніві великому й незбагненному одвернулись від дітей своїх, кинули зовсім напризволяще… Не прислали і сонячних птахів.

Нікому було стати на захист огнищан, кинули всі їх на поталу ворогові — приходь і бери в них усе, що вони наносили в кліті… І коли Даждьбог своїм вогненним мечем став обрубувати з обох кінців — увечорі й уранці — ніч, вони вкладалися на спочинок рано і спали міцно, солодко. Не було їм ніякого застереження, ніхто з богів не подав ніякого знаку…

І коли Даждьбог зробив ніч найкоротшою, а трави м’якими від роси, ординці хана Курі вирубали розімлілу сторожу і, закутавшись у туман, підкралися до огнищанських хиж. Трава приглушувала тупіт коней, їхній звук не могли почути навіть собаки. Вони проминули требище Перуна, і бог байдуже зирив на чужинців чорними прогалинами очей.

А коли спалахнули крайні хижі, дикі, пронизливі крики вирвали огнищан зі сну, вирвали і вжахнули. Та якщо бог не захотів перепинити ворогам шлях, то що могли вдіяти люди? Тільки Брич устиг схопити меча і вимахував ним біля порога з таким завзяттям, що з десяток печенігів не могли з ним впоратись. Росько, було, кинувся йому на поміч, але той відтурив хлопця:

— Тікай звідси, я їх затримаю… Швидше, швидше!.. Рід тобі наказує…

Росько від гніву й образи не міг вимовити й слова, лише заперечливо хитнув головою: «Ти ж не нашого роду. Чого тоді мені наказуєш? Хочу разом з родовичами проти ворога з мечем стати… Нехай і загину…» — І уже вивернувся з-під печенізької шаблі. Брич знову крикнув, та не грізно, а розпачливо:

— Швидше, Росько! Рід не повинен загинути весь, чуєш!.. Біжи за хижу і в яр. Я їх затримаю!..

І Росько послухався, бо вдарило його оте розпачливе: «Рід не повинен загинути весь». Від хижі падала в багряну ніч велика тінь, яка накрила його.