Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

— Шінанську ми сприймаємо, — відповів хлопець, що назвався диннеші, — бо нею розмовляють люди, для яких наш світ уже давно став рідним. Ми довго прожили в світі без людей, нам було нудно й нецікаво, тому поява ваших предків вельми потішила нас. А ще дужче ми зраділи, коли шінанці подолали демонів та чудовиськ на Абраді. Тоді багато з нас знову повірили в Творця Світів — у того, кого ви називаєте Дивом.

Шимас спантеличено кліпнув очима.

— А хіба існування Творця є для вас предметом віри?

— Так само як і для людей. Ми теж ніколи не бачили Його і можемо тільки вірити в Нього. Або не вірити. Або сумніватися. Загалом, ми не дуже відрізняємося від вас, хіба що досконаліші, практично безсмертні й маємо єдиний сенс у житті — наглядати за цим світом.

— Гм… Гарно ж ви впоралися зі своїм обов’язком! Нечисть захопила Абрад, може, й інші континенти, якщо вони є… — Шимас зробив паузу, проте диннеші ніяк не прокоментував це припущення, — …прадавнє людство було винищено до ноги, а ви весь цей час наглядали за світом.

— З цим ми нічого вдіяти не могли, Шимасе аб Нейване. Захист землі від нечисті — справа людей. А ми — небесні воїни Останнього Дня. Коли ми виступимо проти Темряви, то неминучим наслідком такої битви буде знищення всього світу.

Шимас кивнув. Про Битву Останнього Дня він чув не вперше.

— Отже, відьми мали рацію. В часи Мор Деораху вони твердили, що не зашкодить просити благословення Небес, але не варто закликати їх на допомогу — ще, чого доброго, відгукнуться.

— Понад шістнадцять сторіч тому я зустрічався з однією відьмою, — сказав диннеші. — Вона відома у вашій історії, як Мейнір вер Гільде, хоча тоді її звали Мйорнірд Сверірдатір. Дуже розумна була жінка, недарма прожила майже сімсот років — її досягнення ніхто з відьом так і не перевершив, навіть близько не підійшов. Вона поставилася до моїх слів дуже серйозно, не те що ваші друїди — тоді так називалися чаклуни. Річ у тім, що Битву Останнього Дня ми могли розпочати в одному з двох випадків: або на заклик більшості людей, або коли нечисть цілком поглине земний світ. Поки людей не було, Ворог не поспішав з експансією, прагнув подовжити задоволення…

— А ще йому перешкоджали дракони, — зауважив Шимас.

Диннеші недбало відмахнувся:

— Ой, облиш! Дракони ніколи не були серйозними гравцями у протистоянні Світла та Темряви і ні на що не могли вплинути. Інша річ — люди. Коли в цьому світі з’явилися шінанці, серед нас знайшлося чимало таких, хто хотів прискорити події. Вони насилали на ваших предків сни, в яких закликали благати про допомогу — і не самого Творця, бо так не подіяло б, а Його воїнів. Я ж не поділяв нетерпіння своїх братів, тому через Мейнір порадив відьмам захищати людей від таких снів.

— А чому інші диннеші так прагнули Битви? — запитав Шимас, уже остаточно вирішивши для себе, що вірить співрозмовникові. — Ти сам сказав, що це означало б загибель світу.

— І водночас наше звільнення та надію на краще майбутнє. Хтось із нас щиро вірить, а хтось просто сподівається, що після Битви Останнього Дня Творець забере нас до себе — у місце, яке ви називаєте Кейґантом.

— То зараз ви не мешкаєте в Кейґанті?

— Авжеж ні. Нашу домівку відьми називають Ґвифіном. Ніколи не чув про це?

— Чув, звичайно. Тільки, здається, в їхньому уявленні Ґвифін не окрема частина Всесвіту, а лише перший, найнижчий рівень Кейґанту.

Диннеші знову знизав плечима.

— Яка, власне, різниця — окрема частина чи нижчий рівень. Все одно нам далі дороги немає, тож ми мешкаємо у Ґвифіні і просто спостерігаємо за подіями на землі.

— А іноді втручаєтеся, — додав Шимас, доївши останній шматок смаженого м’яса. — Я, звісно, не протестую, це було б дурістю з мого боку, та все ж: чим я заслужив на порятунок?

— Твої заслуги тут ні до чого. Просто те, що сталося, було неправильним. Щось пішло не так, якийсь невідомий нам чинник порушив природний хід подій. Ти фахівець із пророцтв і маєш добре знати, що передбачення на зразок Пророцтва про Першу завжди стають зрозумілими лише після того, як вони здійсняться. І тоді всі починають говорити: мовляв, бачте, така і така провидиця знала про це ще хтозна скільки сторіч тому. Досі ще нікому не вдавалося завчасно розгадати невідворотне пророцтво — а ти його розгадав.

— Так воно ж, як я розумію, вже здійснилося, — заперечив Шимас.

— На цей момент, так, усе пророцтво вже здійснилося, — підтвердив диннеші. — Хоча тоді, коли ти розповідав про нього Ярлахові аб Коналу, останні два пункти лише перебували на стадії здійснення. Проте найголовнішого й досі не сталося — відьми ще не збагнули, що принцеса Ейрін має Первісну Іскру.

— Зате про це вже знають чорні чаклуни, — стривожено мовив Шимас. — Завдяки мені… Хоча ні. Від мене про це дізнався Ярлах, а хтось інший, що стоїть вище за нього, знав і раніше, бо дівчину збираються зупинити, не пустити на Тір Мінеган, мабуть, захопити в полон… — Він рвучко скочив на ноги. — Треба негайно попередити відьом! Не можна дозволити, щоб Первісна Іскра стала полонянкою чорних чаклунів…

— Сядь! — наказав йому диннеші, і в його мелодійному голосі почулися сталеві нотки. — Ти нікого не попередиш, бо немає кого попереджувати. На всьому Півдні зараз перебуває лише п’ятеро відьом. Одна з них прямує до Конві, решта четверо, включно з принцесою Ейрін, вирушили в Іхелдиройд, щоб перетнути Двар Кевандір. Їх ти вже не наздоженеш. А поки сам доберешся до Північного Абраду, все буде вирішено.

Скорившись владному поглядові мудрих, мало не старечих очей на хлопчачому обличчі, Шимас знову сів.

— Тому ти й переніс