Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

У Норильцєва відвисла щелепа. Кременчук як схопився за порепаний козирок свого міліцейського кашкета, аби той на впав, так і завмер в цій позі зі здійнятою головою.

— Я вже тут! — зненацька заверещав Нкса-Аристас. — Я повернувся до вас! Розпочинається Новий Час! Час Любові!

— Я тобі зараз, любесенький мій, і розпочну, і закінчу, — врешті решт, оговтався Богдан. — А ну, злізай звідти, нечисто сило!

І раптом посунувся носом у землю від потужного поштовху в спину. Відчув на потилиці обценьки велетенських лап і зрозумів, що якщо хоч трохи тіпнеться, то залишиться навіки на цій клятій Сорорі — назва якась знайома! — з переламаною шиєю. Ледь-ледь скосив очі і побачив поряд Норильцєва, що лежав в такій само позі з величезною кошлатою мавпою на спині. Мавпа нервувала й шкірилась. А пов‘язка на її стегнах втратила будь-який комічний вигляд.

— Со-о-о-онько!!! — телепатично зарепетував Кременчук. І відразу відчув, як крижаний жах почав наповнювати його, майже розчавлене, тіло. Бо в його акустично-телепатичному просторі було тихо-тихесенько. Як у труні.

— Дурень! — раптом вивіркою застрибав крізь брунатне віття й плетиво мозкових звивин голос Нкси. — Я ж тобі ще на Піррі роз‘яснив, що зв‘язок можна тримати лише в межах видимості. Як оце я бачу зараз дітей своїх.

„Дітей” Богдан вирішив залишити поза увагою.

— Слухай, Нксо…

— Аристас.

— Щоб тебе!.. Гаразд. Аристасе, поклич Соньку. Або, краще, накажи нас відпустити. Бо, здається мені, що ти ще жалкуватимеш за тим, що сталося.

— Жалкувати маєш ти за те, що не роздивився за ницою формою велич мого духу й призначення. Бог завжди приходить звичайним шляхом. Запам‘ятай це. Пишноти полюбляють лише лжепророки.

Поряд тихесенько повискував Норильцєв. Шелестіло листя й знову починали дзижчати комахи. Примарний світ потроху оживав, наче опісля тривалої зупинки знову повільно набирав швидкості у русі по якомусь нескінченному й незбагненному колу.

Разом з цим новим витком навколишнього життя здалеку почулося притишене, але таке, що наближалося, гудіння. Наче високовольтні опори посунули до кедробабу разом з усіма своїми дротами. Богдан було напружився, але мавпа, що сиділа на ньому, так натиснула на спину, що він мимохіть знову розслабився. А гудіння зненацька стихло і якийсь шурхіт розтікся навкруги. В шурхоті вгадувалися окремі слова. Богдан прислухався.

— Безлиці! Безлиці!.. Ми грішні, Ваші Вселюбія, грішні… Але воля Аристаса… На те воля Аристаса… — І раптом в мозку Кременчука вибухнули думки-вигуки іншої тональності. Чіткої і такої, що звикла до наказних ноток. — Аристас! Дійсно Аристас!.. Диво… Диво! Напередодні свята Прояву! Це — знамення. Знак того, що це буде не простий Прояв, а Нова Точка Відліку. За що нам таке… така… винагорода така? Побачити те, що трапляється раз на десять тисяч років! І саме в наш час, щоб його… — Останні речення, як здалося Богданові, мали якусь роздратовану тональність. І знову піднесено-здивоване: — Аристас! Ди-и-и-иво!!!

Раптом біля Богдана щось впало із глухим звуком. Праворуч. З іншого боку стосовно Норильцєва.

Скориставшись тим, що обценьки волохатих ручиськ навколо його шиї ледь послабли, Кременчук повільно увіткнув обличчя просто в землю, а потім так само повільно повернув його на звук падіння.

Спочатку він подумав, що біля нього б‘ється на місці величезна яскраво-жовта гусінь. Вона здіймала свою передню частину, а потім билася нею об втоптаний ґрунт. Безупинно. Знову й знову. Бурмочучи щось на кшталт: „О, Великий Аристасе, Любодайний і Світлосяйний, нехай згинуть від однієї згадки імені твого усі грішні, невірні та неправедні, нехай…”

Перестав вслухатися в це маячне бурмотіння Кременчук лише тоді, коли нарешті зрозумів, що поряд з ним вклоняється своєму божеству, вчорашньому непоказному крчовнику, істота, оповита з голови до ніг балахоном з чогось, що нагадувало жовтий непрозорий целофан. Целофан ледь шурхотів і це наповнювало молитву „балахона” загрозливою електричною напругою.

— Не треба, діти мої, — раптом донісся здалеку урочистий голос Нкси. Богдан ніколи не уявляв навіть, що той так піднесено розмовляти може. — Не треба! Я пройшов великий шлях, аби з‘єднати в Любові своїй Вічність з Нескінченністю. Аби, як завжди наприкінці будь-якого шляху, трохи перепочити, осмислити пройдене, полюбити його й підготуватися до нової вічної любові, до нового нескінченного шляху. Аби цей, новий шлях, не перервався на половині. Аби кожну хвилину усім вам вистачало сил і натхнення створювати ще один цикл, ще один віток всесвітнього безперервного руху. Аби завжди ви мали змогу з‘єднувати початок і кінець.

„Якісь дифірамби кружлянню на одному місці,” — раптом подумав Кременчук, не наважуючись, втім, якимись жестами чи голосними міркуваннями порушити благоліпну атмосферу, що запанувала під мавпячим кедробабом.

— Я вернув до Сорори, діти мої. І саме з неї, з найобранішої з планет, ми розпочнемо новий круговий шлях Любові до обріїв Безмежжя.

„Та не може ж безмежжя обріїв мати!.. Що він меле?!?” — тихо обурювався Кременчук. Жовта гусінь повільно розхитувалась з боку в бік. В очах знову посилювалось звичне мерехтіння. Тихе божевілля тривало, набуваючи узагальнюючих ознак.

— Скоро Свято Прояву Сонцевороту, — просторікував поміж тим Нкса (чи й дійсно, Аристас?). — На цей раз це буде особливе свято. Останнє. І перше. Свято Прояву Останнього Сонцевороту. Свято З‘яви Перших Воріт Сонця.

— Осанна! — загуло навкруги. — Осанна тому, хто є Першим, тому, хто є Останнім, тому хто є завжди й усюди в Любові своїй!

— Не треба! — змахнув, мабуть, Нкса на помості своїми худенькими рученятами-гілочками, бо усі славослів‘я водночас урвалися. — Не треба, діти мої! Встаньте. Помоліться сьогодні на захід сонця. Разом помоліться. А мені дозвольте поки що порадитись з уособлювачами Любові землі вашої, з тими, на кому тримається лад на усій Сорорі, з тими, кого ви звете Безлицими.

Кременчук відчув, що тягар з його спини раптово зник і тіло відразу наповнилось болісною легкістю. Звільнення, воно завжди спочатку болючим буває. Закон життя.

— З Ієрархами, з людьми моїми улюбленими, я, мабуть, поспілкуюсь на самому святі. А з Охоронцями, з вами відважні мавпи, стражі Любові й Безсмертя, нехай завжди буде благословення моє. І сьогодні. І завтра. І завжди на усьому колі Нескінченності.

Не відомо,