Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

Однак, відколи маленький загін під керівництвом американця рушив в дорогу, попрощавшись з узбережжям, все було інакшим. Непрохідний ліс тягнувся з усіх сторін аж до горизонту. Ні, не такою уявляв собі Дік Сенд пампу. Але ж, можливо, Атакамське плоскогір'я, як стверджував Гарріс, занадто своєрідне? Адже Дік знав тільки те, що Атакама – одна із величезних пустель Південної Америки, між Андами та берегом Тихого океану.

Цього дня Дік Сенд задав американцеві декілька питань про це і сказав, що його дуже здивував такий вигляд пампи.

Проте Гаррісу вдалося розвіяти сумніви юнака, розповівши йому безліч фактів про цю частину Болівії, підтвердивши тим самим відмінне знання країни.

– Ви маєте рацію, мій юний друже, – мовив він до Діка Сенда, – справжня пампа дійсно така, як її описують в книгах про подорожі. Це досить посушлива рівнина і подорож нею пов’язана з великими труднощами. Пампа дещо нагадує наші північноамериканські савани, тільки савани часто заболочені. Так, саме такий вид має пампа Ріо-Колорадо, льяноси Оріноко та Венесуели. Однак, ми знаходимося в місцевості, вигляд якої навіть мене дивує. Щоправда, я вперше перетинаю плоскогір'я, щоб скоротити наш шлях. Але хоч я й бував тут раніше, я знаю, що Атакама абсолютно не схожа на пампу, а справжню пампу ви б могли побачити не між західними Кордільєрами та головним хребтом Анд, але по той бік гір, на сході материка. Вона простягається до самого Атлантичного океану.

– Нам доведеться переходити Анди? – швидко запитав Дік Сенд.

– Ні, мій юний друже, не доведеться, – посміхаючись, відповів американець. – Адже я сказав «ви б могли побачити», а не «ви побачите». Не турбуйтеся, нам не доведеться виходити за межі цього плоскогір'я, яке вище за півтори тисячі футів ніде не піднімається. За наших засобів пересування я ні за що б не повів вас через Анди.

– Набагато простіше було б йти берегом, – промовив Дік Сенд.

– О так, в тисячу раз простіше, – погодився Гарріс. – Проте асьєнда Сан-Фелісе розташована по цей бік Анд. Таким чином, впродовж усієї подорожі ми не зазнаємо жодних серйозних труднощів.

– Ви не боїтеся заблукати в лісі, адже ви перетинаєте його вперше? – запитав Дік Сенд.

– Ні, мій юний друже, не боюся, – відповів Гарріс. – Я на відмінно знаю, що цей ліс подібний до безкрайнього моря або, скоріше, морського дна, де навіть моряк не зміг би визначити своє положення. Але ж я звик мандрувати лісами та вмію знаходити в них дорогу за розташуванням гілок на деяких деревах, за напрямком, в якому росте їхнє листя, за рельєфом та складом ґрунту, за безліччю дрібниць, яких ви не помічаєте. Зберігайте спокій, я виведу вас та ваших супутників до потрібного нам місця.

Гарріс говорив дуже впевнено. Дік Сенд та американець йшли поруч поперед загону і ніхто не втручався в їхню розмову. Якщо у Діка і залишалися деякі сумніви, які американцеві не завжди вдавалося розсіяти, то він вважав за краще тримати їх при собі.

Восьме, дев'яте, десяте, одинадцяте та дванадцяте квітня минули без несподіванок. За дванадцять годин загін просувався не більше ніж на вісім-дев'ять миль. Решта часу залишалася на зупинки для перекусу та на нічний відпочинок. Хоча подорожні починали відчувати деяку втому, загалом стан здоров'я у всіх був задовільним.

Маленькому Джекові вже надокучило ця одноманітна мандрівка лісом. Окрім того, дорослі не стримали свої обіцянки. Гумові дерева та птахи-мухи – все це постійно відкладалося. Говорили, що покажуть йому найкрасивіших папуг на світі. Але де ж зелені папуги, батьківщиною яких були ці ліси? Де вкриті усіма кольорами веселки ара з голими щоками та довгим хвостом, ара, які ніколи не спускаються на землю? Де амазони, що мешкають переважно в тропіках? Де дрібні строкаті папужки з пухнастим нашийником з пір'я? Де всі ці балакучі птахи, які, на думку індіанців, досі говорять на мовах давно вимерлих племен?

З усіх папуг Джекові показали лише попелясто-сірих жако з червоним хвостом. Їх було багато під деревами. Однак, цих жако хлопчик бачив і раніше. Вони є в усіх частинах світу. Будинки двох континентів сповнені їхніми нестерпними криками і з усіх папугових їх найлегше навчити говорити.

Варто зазначити, що якщо Джек почувався обуреним, то не менш обуреним почував себе і кузен Бенедикт. Щоправда, йому не заважали тепер під час переходів нишпорити лісом. Однак йому і досі не вдалося знайти жодної комахи, гідної зайняти місце в його колекції. Навіть світляки наполегливо відмовлялися показуватися йому вечорами й приваблювати його мерехтінням своїх щитків. Природа, здавалося, знущалася з нещасного ентомолога, і не дивно, що кузен Бенедикт весь час перебував в огидному настрої.

Впродовж наступних чотирьох днів загін продовжував так само рухатися на північний схід. До 16 квітня подорожні пройшли не менше ста миль від берега океану. Якщо Гарріс не заблукав – а він категорично це заперечував, – асьєнда Сан-Фелісе була не більш як за двадцять миль від того місця, де вони цього дня зупинилися на нічліг. Отже, найпізніше за сорок вісім годин мандрівники опиняться під її гостинним дахом і нарешті відпочинуть від своїх пригод!

Тим часом, хоча й вони майже повністю перетнули плоскогір'я Атакама посередині, вони не зустріли в цьому безкінечному лісі жодного туземця.

Дік Сенд неодноразово про себе шкодував, що «Пілігрим» не зазнав краху в якомусь іншому місці узбережжя. Трохи південніше або трохи північніше вони б давно натрапили на місто, село або плантацію, і місіс Уелдон та її супутники давним давно були б у безпеці.

Однак, якщо ця область здавалася зовсім безлюдною, то тварин з кожним днем ставало все більше. Час від часу здалеку доносилося протяжне жалібне завивання. Гарріс говорив, що це виє ай-ай – крупний лінивець, широко поширений цими лісовими краями.

Шістнадцятого квітня пополудні, коли загін розташувався на відпочинок, в повітрі пролунав різкий свист, такий дивний, що місіс Уелдон стривожилася.

– Що це таке? – запитала вона, швидко скочивши на ноги.

– Змія! – скрикнув Дік Сенд і, схопившись за рушницю, став перед нею. Справді, можна було побоюватися, що якийсь плазун проповз густою травою аж до самого місця привалу. Це міг бути гігантський «сукур» – вид удава, що довжиною іноді сягає сорок футів.

Втім, Гарріс зараз же відкликав назад Діка Сенда та негрів, заспокоїв місіс Уелдон.

Він пояснив, що це не сукур, що сукур не свистить, а звук