Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

– Заспокойтеся, – додав він, – і не ворушіться, а то перелякаєте цих безневинних тварин.

– Що це за тварини? – поцікавився Дік Сенд, який не втрачав можливості розпитати американця, який, втім, і так розповідав про все дуже охоче, не примушуючи зайвий раз просити.

– Це антилопи, мій юний друже, – відповів Гарріс.

– Ой! Я хочу подивитися на них! – вигукнув Джек.

– Це дуже складно, мій хлопчику, – сказав Гарріс, – дуже складно.

– Можливо, я все ж таки спробую наблизитися до цих антилоп-свистунців? – запитав Дік Сенд.

– Ви не встигнете зробити й трьох кроків, – заперечливо похитав головою американець, – як все стадо моментально здимиь. Не раджу вам намарне витрачати сили.

Втім, Дік Сенд мав свою думку щодо цього. Не випускаючи рушниці з рук, він ковзнув у траві. Тієї ж секунди з десяток граціозних антилоп з маленькими, проте гострими ріжками вихором промчали повз табір. Їхня яскраво-руда шерсть вогняною плямою майнула на темному фоні дерев.

– От бачите, я попереджав вас! – сказав Гарріс, коли юнак повернувся.

Антилопи, такі прудкі, що їх не вдалося розглядіти, були не єдиними тваринами, що потрапили на очі подорожнім. Інших вдалося роздивитися – щоправда, не дуже добре, – проте їхня поява викликала доволі дивну суперечку між Гаррісом та його супутниками.

Близько чотирьох годин по обіді маленький загін ненадовго спинився на лісовій галявині, як раптом декілька крупних тварин виплигнули з гущавини за сто кроків від них і тієї ж миті помчалися з блискавичною швидкістю.

Попри всі попередження американця, Дік Сенд цього разу закинув на плече рушницю та вистрілив. Однак, тієї миті, коли пролунав постріл, Гарріс штовхнув дуло і, хоча Дік був влучним стрільцем, куля в ціль не потрапила.

– Не потрібно стріляти! Не потрібно стріляти! – загукав Гарріс.

– Так, але ж це були жирафи! – вигукнув Дік Сенд, пропустивши повз вуха зауваження американця.

– Жирафи! – вигукнув маленький Джек, підводячись в сідлі. – Де жирафи?!

– Жирафи? – перепитала місіс Уелдон. – Ти помиляєшся, Діку. Жирафи не водяться в Америці.

– Звичайно ж, в цій країні не може бути жирафів! – сказав Гарріс дещо здивовано.

– В такому випадку, що ж це за тварина? – спитав Дік Сенд.

– Не знаю, що й думати, – відповів Гарріс. – Можливо, ваші очі вас обдурили, мій юний друг? Можливо, це були страуси?

– Страуси? – одночасно повторили місіс Уелдон та Дік, здивовано переглянувшись.

– Так-так, звичайні страуси, – повторив Гарріс.

– Але ж страуси – птахи, – сказав Дік, – а, отже, вони двоногі…

– Саме так, – підхопив Гарріс, – і я як раз чітко бачив, що ці тварини, які помчали так швидко, були двоногими.

– Двоногими? – повторив юнак.

– А мені здалося, що в них чотири ноги, – сказала місіс Уелдон.

– І мені також, – зауважив старий Том.

Бат, Актеон та Остін підтвердили його слова.

– Чотириногі страуси! – розреготався Гарріс. – Ото було б сміху!

– Ось тому ми й подумали, що це жирафи, а не страуси, – заперечив Дік Сенд.

– Ні, мій юний друже, ні! – сказав Гарріс. – Ви погано роздивилися. Це пояснюється швидкістю, з якою страуси втекли. І досвідченим мисливцям інколи трапляється помилятися в таких випадках.

Пояснення американця виглядали дуже правдоподібним. На далекій відстані великого страуса нескладно сприйняти за невеликого жирафа. Обидва мають дуже довгі шиї та закинуту назад голову. Страус схожий, так би мовити, на напівжирафа. Він не має другої пари ніг. На швидкості, коли вони лише промайнуть перед очима, їх можна переплутати.

Головним доказом помилки місіс Уелдон та її супутників слугував факт, що жирафи не водяться в Америці.

– Мені здається, страуси теж не водяться в Америці, – зауважив Дік.

– Ні, водяться, мій юний друже, – заперечив Гарріс. – Якраз в Південній Америці водиться один різновид страуса – нанду. Саме його ми і бачили.

Гарріс говорив правду. Нанду – типовий житель південноамериканських рівнин, а м'ясо їхнього молодняку дуже смачне; це сильний птах, зростом іноді більше двох метрів, з прямим дзьобом, в нього довгі крила з густим синюватим пір’ям, а на ногах три кігтисті пальці, чим нанду істотно відрізняється від двопалих африканських страусів.

Про всі ці відомості, цілком точні, Гарріс, який, вочевидь, дуже добре був обізнаним у звичках цих птахів, повідомив мандрівникам. Місіс Уелдон та її супутники були змушені визнати свою помилку.

– Можливо, ми зустрінемо ще стадо страусів, – продовжував Гарріс. – Спробуйте трохи краще розглянути їх, щоб надалі не сприймати птахів за чотириногих. А головне, мій юний друг, не забувайте моїх порад і не стріляйте більше, яку б тварину ви не зустріли. Нам немає потреби полювати заради прожитку і я повторюю: не слід пострілами сповіщати всіх навколо про наше перебування в цьому лісі.

Дік Сенд нічого не відповів. Він глибоко замислився: в його голові знову зажеврів сумнів…

Наступного дня, 17 квітня, загін зранку вирушив у путь. Гарріс стверджував, що не мине доба, як подорожні опиняться вже під дахом асьєнди Сан-Фелісі.

– Там, місіс Уелдон, – говорив він, – ви отримаєте все необхідне для вашого положення і кілька днів відпочинку відновлять ваші сили. Можливо, ви не знайдете на цій фермі тієї розкоші, до якої звикли у вашому будинку в Сан-Франциско, однак все ж переконайтеся, що наші асьєнди навіть у найглухіших куточках країни не позбавлені комфорту. Ми не такі вже й дикуни.

– Містере Гарріс, – відповіла місіс Уелдон, – на жаль, вдячність – все, чим ми можемо вам віддячити за вашу благородну допомогу, але, повірте, вона йде від чистого серця! Так, вже б час прибути на місце!..

– Ви дуже стомилися, місіс Уелдон?

– Я – ні! – відповіла місіс Уелдон. – Але я бачу, що Джек дуже стомлений. Кожен день певної годину його лихоманить.

– Хоча клімат цього плоскогір'я вважається здоровим, – сказав Гарріс, – трапляється, що в березні та в квітні люди іноді хворіюють тут на переміжну гарячку.

– На щастя, передбачлива природа розмістила протиотруту поруч з отрутою, – зауважив Дік Сенд.

– Що ви хочете цим сказати, мій юний друже? – здивовано запитав Гарріс.

– Хіба тут не ростуть хінні дерева? – відповів Дік.

– Так, дійсно –