Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Древляни 📚 - Українською

Читати книгу - "Древляни"

208
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Древляни" автора Віктор Семенович Близнюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 111
Перейти на сторінку:
і тінь від кожного узора на тілі. Навіть видно, як по грудях, по дівочому стану в’ється тінь волосинок від розпущених кіс.

Чмир очмарів, поповз на колінах до неї: «Марфо, Марфо…» А вона принишкла. Не ворушиться, не відступає, стоїть під стіною, дивиться на Оникія невідривним поглядом. І Чмир, у гарячій лихоманці, полохливою рукою торкнувся її колін, забурмотів, мало що тямлячи: «Ну дурна… не кричи… все одно посватаю». Вона й не кричала, не опиралась, і Чмир, підохочений цим, зіп’явся на носки, пустив свої руки вгору, до її грудей, до шиї, вже й націлився, щоб присмоктатись до Марфиних губ, як раптом — вірьовка. Зашморг. На Марфиній шиї. Вірьовка. Зашморг.

І очі її — скляні від презирства.

— Тьпху! — сказала мертва Марфа і плюнула Чмиреві в лице.

Чмир відсахнувся, збив свічку, темрява стисла його в обіймах, і він рвонувся кудись напролом, через відра, стільці, потрощені двері.

Як очманілий, кинувся геть в темний болотний завулок, і сич реготав з димаря:

«Все одно посватаю!..»

Пора летючих гроз
Втеча

Лозовський напрямок. Наші частини наступають на села Олексіївське і Михайлівське. Ми перейшли в наступ у бік Лозової, аби ліквідувати успіх ворога. На коліях триває двобій наших і ворожих панцерників.

(Оперативне повідомлення штабу Харківської кріпосної зони, 20 червня 1919 року)

— А гляди, бабо, що воно діється на воєнному тіатрі. — Тихон Зайценко, що підважував спиною перехняблений саж, показав жінці у степ. Він упирався п’ятами в землю, штани на колінах світились дірками, сорочка задерлась, бо саж поволі з’їжджав по дідовій спині. — А гляди, бабо…

Та жінка одразу не кинулась видивлятися, ні, спершу поставила вербовий стовпець, до стіни його приткнула (упаде зрушений саж — діда ж завалить), а вже потім сухеньку руку — дашком і глянула проти сонця.

Степ до самої Лозової рівний, схожий на велетенське токовище, утороване кам’яними котками. Мов діл, твердий і плоский степ. І як заходить сонце, верстов за сорок від Михайлівки видно. Десь далеко їде підвода — здається, пливе листок тихою рожевою заплавою. Пробіжить на станцію потяг — і не знав би, що воно за прудка вервечка така, аби не довгий хвіст підрум’яненого диму. Та зараз дев’ятнадцятий рік, не ходять поїзди, світ догори дном перекинувся, і степ, як мовить Зайценко, став «тіатром», на його гігантському кону щодня відбуваються криваві лицедійства.

— Гляди, бабо, вп’ять заколотилося.

З рожевої води виринули човники, їх ціла низка, вони попливли до темних корчів — розбитих станційних будівель.

— То вершники, — тлумачив бабі Зайценко. — Кіннота, щоб ти знала. — Дідові п’яти вгрузали в гнійок, бо саж гнітив і гнітив йому на плечі. — Поки держу я саж, зліпи мені цигарку та пхни в зуби, бо це нескоро вгомониться. Зараз, бабо, Лозова чхатиме, повно білих, кажу, на станції.

З боку Лозової, справді, щось глухо загримкотіло, в степу лопались червонясті пухирі, густо закипали хмарки пилу.

— Орудія б’ють, — покректав Зайценко. — Дужче, бабо, приткни анахтемський саж, чуєш, дихає стіна, не дасть і цигарки висмоктать… О, в атаку пішли хлопці, кості рубатимуть.

Мов за наказом діда, в степу зіткнулись ворожі загони; здавалось, вітром зірвало курай і з пилюгою, землею погнало його над обрієм, до станції, ближче, ближче…

— Тікай, діду, грім буде!

Сахнувся дід, сторчма полетів у гній, з тріскотом гухнуло ззаду, вдарило в ніс гіркою порохнявою.

— Тьху, завалився-таки! — сплюнув Зайценко, став і обтрусив дірки на колінах. — Казав же, добра з нього не буде.

На місці сажа лежала купа уламків, репана глина і старе ломаччя, над ними вився їдучий димок.

— Щоб мої очі тебе не бачили! — повернувся Тихон спиною до розвалля та й знов задивився в степ.

Цей день закінчився для Зайценків двома подіями — завалився гнилий саж і хтось вибив білу банду з Лозової. Так уже було два роки підряд: падала станція, падало щось і в дворі. Як налетіла сотня Голохвоста — повалився Зайценків пліт. Як посунув був Каледін — з’їхав набакир колодязний зруб. Що на станції, те й у дворі. Там гори битої цегли — і тут купи розкислого під дощем лампачу. Там спалені обідрані вагони — і тут облущена хата, стріха давно протікає, хлівець шкіриться в небо голими кроквами. Там хазяйнують вояки — і тут нема спасу від оружних. Світ наче зірвався з кореня, понесло вітрами його казна-куди, та все через їхнє село, через бідну Михайлівку; полки й дивізії валом валять у степ і там рубаються за ту анахтемську станцію. Кого вже тільки не було: і дутовці, і денікінці, і шкуровці, і навіть якась сатана в жіночій подобі повела свій загін у широкий степ та там і ляснула. Зайценко, що натер язика на клятій політиці, так визначив міжнародну ситуацію: «Кажу, світопредставлєніє. Якщо й не буде потопу, то однак виздихаєм».

Опускалась на степ вечірня завіса, затихав далекий бій.

— Хо-хо, діла твої, господи! — зітхнув Зайценко, очкуром затяг бурчливий живіт. І мовив — Тепер, бабо, жди когось на постій. Вдень ото рубаються, а на ніч розбігаються по хуторах і селах. Ще ніколи Михайлівку не минали.

Вони пішли в хату, що пахла сирими кутками й цвіллю: на долівці масно чорніла яма, де збиралась дощова вода. Як завше, дід послизнувся в тій ямі.

— А щоб ти згоріла, анахтемська! — лайнувся на калюжу

1 ... 41 42 43 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Древляни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Древляни"