Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

обіймає. О Йсусе, нам ти люба відрадність! Чи тут живеш ти? О страдальцям радість! Дай мені ліки, цільбу від напасті,        Не дай пропасти!

Погодьмося, що виявити в цих віршах що-небудь спільне з травестіями мандрівних дяків, бодай хоч би трохи близьке до них — неможливо.

Не такі виразні різдвяні поезії Сковороди. Не знайдемо тут того перейняття вірою, непідробного патосу й душевного хвилювання, які притаманні пісням 7-й та осібно 8-й. У перших рядках пісні 4-ї є щось декоративне, «постановче»:

Ангели, знижайтеся, до землі спускайтеся, Бог, що сотворив нам віки, живе нині з чоловіком.             Станьте хором, всім собором…

Це написано наче на замовлення або як шкільна вправа, написано людиною, котра знає закони жанру, норми й правила піїтики, володіє ними — але не більше того.

Пісня 5-та є спробою богословсько-філософського осмислення таємниці народження Ісуса. Автор уражений фактом, що місцем появи на світ Сина Божого обрано «вертеп замість небес», що того, «кому місця мало / І серед самих небес», усього лише «у ясла… поклали»… Ця не надто глибока думка полишає холодним і читача, і — що помітно — самого автора, та й висловлено її доволі неоковирно. Туманною, зашифрованою мовою, в дусі приписів схоластичних піїтик у другій строфі викладено відомі євангельські події (поклоніння волхвів, переслідування Ісуса-немовляти царем Іродом). Сливе пародійно звучить фінальна строфа:

Ми секрет такий небесний Серцем всепалким чтимо, Як товар ми безсловесний, Сіно з-під Христа їмо.

Втім, це все ж таки зовсім не та пародійність, що є характерною для травестій мандрівних дяків. Це пародійність, мовити б, мимовільна, вона йде не від наміру посміятися, а радше від невміння, нерозвиненості смаку, від учнівства. Цілком імовірно, що обидва згадані різдвяні вірші Сковороди, на відміну від великодніх, вочевидь позначених печаттю зрілості, написані ним десь у початкових класах академії. Адже не можемо виключати, що в студентські роки він міг брати участь у походах «миркачів», хоча б у межах Києва та його околиць, у дні великих свят; стверджувати це категорично, зрозуміло, не можна, не маючи вірогідних фактів, проте немає і вагомих причин відкидати таку можливість. У кожному разі, пісні 4-та й 5-та дуже схожі на твори, що їх писалося в ті часи саме з такого приводу.

Треба сказати, що бурлескно-травестійний стиль як такий, з притаманним йому навмисним включенням до усталеної шкали естетичних вартостей цілком нових, незвичних елементів, не є чужим для Сковороди засадничо. Ознаки такого стилю дослідники виявляють у деяких його філософських творах. Так, до діалогу «Боротьба архистратига Михаїла з Сатаною» включено пародійні молитви, з якими звертаються до Бога «лицеміри», «мавпи справжньої святості». Однак функція пародії тут не та, що в травестійних творах мандрівних дяків, і авторова постава інакша. В устах святенників «безбожні… пісні Божі» звучать цинічним самовикриттям. Для Сковороди це полемічний засіб, який дає змогу наочно показати справжнє обличчя «богомерзких цих, які ремствують, прохачів, облесників і лицемірів» (II, 74–75).

Характерним прикладом може бути і «Фабула про Тантала», де Зевсові учти нагадують радше придворні бенкети з їхньою пишністю, юрбою обслуги і блазнями. Цей мотив пізніше дістане розвиток в «Енеїді» І. Котляревського.

Став їжу в небі Тантал уже мати, Там же, що хочеш, усе можна взяти: Дивний нектар там і вина чудесні, Горла смаки там солодять небесні, Буйне там свято і страв різні види, — Що проти них ті все панські обіди! Скрізь там троянди розкішно пахтіють, Ще й фіміами в повітрі аж мліють. В залах тих музи солодкоголосі, Їжу чудовий Ганімед підносить, Бахуса любчик танцює пресмішно, Блазні обличчя кривляють превтішно (І, 83).

Зауважмо, проте: Сковорода «перелицьовує» не християнський міф, а поганський, що суттєво. До травестійного пародіювання біблійних сюжетів, яке так полюбляли й широко використовували мандрівні дяки, вірш не має жодного тичення.

Це дуже важливий вододіл. Те, що є головним, визначальним в естетиці й поетиці дяків, у Сковороди відсутнє.

З другого боку, даремним було б вимагати від якого-небудь недовченого «спудея» або — тим більше — вихованця парафіяльної школи філософської глибини, масштабності мислення, ерудиції Сковороди, який пройшов воістину унікальні життєві університети й піднісся на вищий ступінь освіти свого часу. Це явища попросту незіставні.

Інша справа — спосіб існування. Щодо цього в Сковороди, поза сумнівом, оприявнюються пункти дотику з мандрівними дяками. Як і вони, він більшу частину свого життя провів у мандрах. Як і вони, був безпритульний і бідний, ніколи не