Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

мав, після дитячих років у Чорнухах, ні свого закутку, ні майна. Як вони, вчителював, заробляючи на хліб своїми знаннями. Все це так. Але не можна не бачити різниці й тут. Погодьмося, що одне діло — Петербурґ, Москва, двірська капела, подорож до Європи й зовсім інше — блукання по сільських парафіях; одна справа — викладати піїтику та давньогрецьку в кращих тодішніх колеґіумах і зовсім інше — навчати сільських дітей «граматці», та ще й паралельно виконувати обов’язки дячка. Навіть після того, як, оббріханий і зацькований наклепниками, Сковорода змушений був піти з Харківського колеґіуму, він блукає Слобожанщиною не як жалюгідний невдаха й бездомний злидар, а як визнаний «мудрець» й авторитетний філософ, знайомства й спілкування з цим «старчиком», честі прийняти його в своєму домі шукають представники значних старшинських і поміщицьких родин, духівництва[157].

Немає потреби говорити вже про інше — наскільки чужі Сковороді ті моменти в поведінці «пиворізів», які приносили їм злу славу: любов до чарки, моральна нерозбірливість і брутальність…

То що виходить — будемо говорити про демократизм мандрівних дяків та елітарність, духовний аристократизм Сковороди? Краще з таким висновком не квапитися. Хіба первісно доречною є сама думка про «елітарність» письменника, чиє ім’я ще за його життя стало народною леґендою, а пісні лунали на всіх перехрестях, часом дістаючи майже самодостатню, не залежну від автора долю? Суть справи в іншому: демократизм Сковороди іншої природи, ніж у мандрівних дяків. Не гірше, не краще, а саме іншої природи. Це демократизм глибинний, закорінений у погляді на світ, у загостреній чутливості до його кричущих контроверз, до болю і бід людини, в напруженому пошукові шляхів удосконалення навколишньої дійсності й самої людини — так, як це бачив і розумів Сковорода.

(Причинки. Були в ту добу на Україні й інші мандрівці, в чомусь подібні Сковороді, хоч і далеко не тотожні йому. На двох з них варто зостановитися, щоб повніше уявляти тодішню культурну ситуацію.

Однією з яскравих постатей XVIII століття був літератор-«пішоходець» Василь Григорóвич, знаний більше як Барський. Залишений ним опис усіх своїх подорожей поширювався в списках аж до виходу 1778 року першого видання. У передмові до нього видавець Василь Рубан писав: «Тридцять років уже минуло, як цю книжку, що двадцять чотири роки пішохідної подорожі містить, з величезною пожадливістю списували всі ті, до кого про неї бодай найменша дійшла відомість. У Малій Росії і в околишніх ґуберніях немає жодного значного місця і дому, де б не було її списку»[158].

Василь Григорович народився в Києві 1701 року. Спершу вчився вдома, під керівництвом батька, котрий був людиною доволі освіченою як на той час, але з великою упередженістю ставився до школи й назагал до науки. Попри це, Василеві пощастило завдяки сприянню Теофана Прокоповича потрапити до Києво-Могилянської академії і, хоча, як він сам визнає, «не сильний у науках був», дійти «навіть до риторики й начал філософських»[159]. 1723 року він полишає академію, їде до Львова і, назвавшись Барським (предки його були родом з міста Бара), вступає до єзуїтської академії. Єзуїти хутко викрили його як «схизматика» й вигнали з академії, але Василь на той час устиг якимсь чином запевнити собі кілька вагомих рекомендацій, у тому числі від архієпископа Львівського й навіть од місцевого єврейського кагалу. Із цими рекомендаціями він пішки рушає в далекі мандри. Пройшовши Угорщину, Австрію, Барський опиняється в Італії, яку перетинає вздовж і впоперек, далі відвідує Грецію, Єгипет, Сирію, Аравію, Константинополь, Єрусалим, тривалий час живе на Афоні. Після двадцятип'ятилітніх мандрів, знесилений і хворий, Барський повертається 1747 року до Києва, де через місць помирає, не встигнувши передивитися і відредагувати свої подорожні записки, доповнені численними кресленнями, планами, замальовками.

Ховали Василя Барського з великою шаною, ховав увесь Київ. Сковороди, всупереч припущенню автора белетризованої біографії[160], поміж тими, хто проводжав знаменитого мандрівця в останню путь, не могло бути, він перебував у цей час із місією ґенерала Ф. Вишневського в Угорщині. Та неможливо уявити, щоб він не чув, не знав нічого про леґендарну людину та його записки, насичені посиланнями на давніх і пізніших грецьких авторів, котрих Сковорода, як відомо, дуже цінував.

До того ж у Барського та Сковороди був спільний знайомий — Симон Тодорський. Його Барський знав, імовірно, ще з Київської академії. У квітні 1741 року він написав до нього з острова Патмоса листа. Тодорський одповів однокашникові. Листування це, на жаль, до нас не дійшло, але біограф Барського М. Барсуков вважає[161], що ті знаки прихильності, які від імені імператриці Єлізавєти було передано Барському через російського резидента в Константинополі, є наслідком клопотання Тодорського, котрий на той час уже був при дворі, затребуваний для підготовки до переходу в православ'я майбутнього Петра III. До речі, після смерті Барського Тодорський, тоді архієпископ Псковський, опікувався долею подорожніх