Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

На Сході християнські письменники IV ст. були ще міцно пов’язані з античною грецькою філософією і використовували її для формулювання догматики, а також для боротьби з єресями. До церковних мислителів, яких вважають східними батьками християнської церкви відносять, перш за все, представників Каппадокійської[105] школи Григорія Богослова (Назіанзін) (330-390), Василя Великого (331-379), Григорія Ниського (335-395).

Головна заслуга цих трьох каппадокійців полягала у з’ясуванні богословського смислу термінів сутності та іпостасі для потрактування Трійці. Тут ними були використані філософські наробки неоплатоніків і Арістотеля. Плотін першим застосував поняття трьох іпостасей для характеристики Божества і взаємовідносин між Єдиним, Духом і Душею. Філософія Арістотеля допомогла Василю Великому визначити відмінності між сутністю і іпостассю як різницю між загальним і частковим. Так він писав: “Імена бувають двох родів. Одні позначають природу, як, напр., людина; інші ж мають значення часткове, під яким розуміється не загальність природи, а риси якої-небудь речі за такою ознакою, яка не має жодної спільності з однородним їй предметом, як, напр., Павло, Тимофій”[106]. Загальне не має свого окремого існування і здійснюється тільки через конкретні речі. Ім’я, яке є найбільш придатним до Бога, - це Суще (сутність), і означає воно тільки буття Бога, що робить спільність буття Бога-Отця, Бога-Сина і Святого Духа у єдиній сутності. Василь Великий дав одну з найбільш відомих у християнській культурі класифікацій семи смертних гріхів (марнославство, заздрість, гнів, сум, скупість, обжерливість, марнотратство), які походять від основи усякого зла - гордині.

Григорій Богослов походив з місцевості поблизу міста Назіанз, що в Каппадокії, і деякий час був пресвітером у цьому місті тому його називають ще Назіанзіном. Він був головою II Вселенського собору 381 р., однак через інтриги церковних діячів полишив собор, а разом з цим і посаду патріарха Константинополя, яку обіймав з 379 р.

Співставляючи Святе Письмо і філософію, Григорій Богослов не відкидав прагнення філософії міркувати щодо світу, людини, людської душі тощо, він тільки виступає за те, щоб перехід охочих до таких питань відбувався помірно, поступово: треба спочатку навчитись Святому Письму, тобто стати християнином.

Що стосується пізнання Бога, то єдиним шляхом його осягнення є вивчення всього того, що Він говорив Мойсею про себе, а саме: про всезагальне буття, безконечне й вічне. У Слові 45 «На Святий Великдень» Григорій говорить, що Бог є «наче деяке море сутності, безмежне й безконечне, що сягає за межі будь-якого уявлення про простір і єство»[107]. Однак перед усим, що стосується Божої таємниці, яку Бог не розкрив нам, Григорій шанобливо зупиняється. Як Бог міг породити Сина? Ми цього не знаємо. І тут доречніше виказати певну наївність ніж щось домислювати: «Як народився? - Знову з обуренням скажу те ж саме: Боже народження та нехай вшанується мовчанням»[108].

Григорій Ниський був братом Василя Великого. З його творів назвемо один - “Про устрій людини”. У ньому йдеться про походження людини, її сутність. Не відходячи від догмату про творення людини Богом, Григорій роз’яснює смисл творення «за образом і подобою Бога». По-перше, Бог «зробив людське єство причетним до всякого блага, бо якщо Божество є повнотою благ, а людина його образ, то значить образ у тому й має схожість на Першообраз, наповнений всяким благом. Отже в нас є уявлення про все прекрасне, всяку доброчесність і мудрість, все, що тільки можна розумом уявити собі найкраще»[109]. По-друге, якщо образ Бога викриває в людині сутнісно-божественне, то подобу людини до Бога слід розуміти як часткове ототожнення людини з Богом, тільки як подане у фарбах різноманіття сутності, коли ми вгадуємо певний образ незалежно від повноти набору фарб, освітлення тощо.

Всесвіт, за Григорієм, ділиться на світ видимий і невидимий. Своїм тілом людина належить до видимого світу, а душею до невидимого. Серед видимого світу людина займає найвище місце, і в ній представлені всі інші ступені життя. Душа людська - животворяще начало, вона є створеною, живою і мислячою субстанцією. Григорій заперечує існування душі до тіла, тим самим відкидаючи можливість переселення душ. Душа й тіло творяться Богом одночасно. Людський зародок вже містить у собі всю людину, душа вибудовує тіло людини, розгортає її здібності, дає органи для їх реалізації. Шукати дислокацію душі в тілі - марна справа, вона присутня скрізь. Навіть після смерті душа не відділяється від елементів, що складають тіло. За цим стоїть християнська думка про воскресіння тіл, саме тих, у яких люди померли. Належність людині розуму й слова наводить Григорія на висновок про існування вищого Розуму, яке породжує Слово. Тільки Боже Слово є не плинним і скороминучим, як наше, а вічним.

Існування зла Григорій пояснює так. Здатна вибирати між добром і злом, людина обрала зло, вірніше сказати, людина зробила невдалий вибір, обравши чуттєвість, яка з тих пір і переважає в людині. Тіло, заражене брудом душі, стало смертним. Але Бог передбачив гріх і тому створив людину чоловіком і жінкою, щоб продовжувався рід і люди знайшли б назад дорогу до Бога.

Велику роль у становленні й розвитку середньовічної філософії відіграли твори так званого Діонісія Ареопагіта, навколо якого ще й досі не розвіяні певні міфологічні нашарування. Про життя його поки що