Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

нічого певного сказати не можна, але йому приписують збірку творів «Ареопагітики», куди входять «Про небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію», «Про божественні імена», «Містичне богослов’я» та «Послання». Твори ці скоріш за все були написані наприкінці IV або початку V століття (оскільки містили у собі ідеї Прокла) і примикали у витоках до східної патристики. Головне для Діонісія - поєднання християнства і неоплатонізму, тобто спроба виразити християнське віровчення у поняттях філософії неоплатонізму. Це стосується трактування християнського догмату Трійці через неоплатонічне вчення про Єдине, християнського розуміння божого творіння і неоплатонічної ідеї еманації тощо. Вплив Діонісія Ареопагіта на середньовічну думку головним чином позначився його ідеями стосовно пізнання Бога і мови, якою ми користуємося при цьому. Як і Прокл, Діонісій відрізняє два пізнавальних підходи до Бога: заперечний (апофатичний) і стверджувальний (катафатичний). Перший підхід визнає несумірність людських понять стосовно Бога, неможливість вимірювати Бога тими ж мірками, якими ми вимірюємо речі звичного нам світу. Другий підхід (позитивний) підкреслює певну можливість описати Бога-творця з допомогою слів, якими ми послуговуємось при описуванні конечних божих творінь і які є цілком сумісними з безконечною духовною сутністю Бога. Проблема співвідношення цих двох методів стала практично наскрізною впродовж всієї історії середньовічної філософії. 5.3. Виникнення і розквіт схоластики

Так сталося, що після Августина Аврелія на Заході різко і надовго скоротилися філософські дослідження, та й самі вони набули зовсім іншого характеру. Однією з причин занепаду філософії в добу раннього середньовіччя було захоплення вандалами Риму і наступні вторгнення готських племен. Це призводить до гальмування культурного процесу на цілі століття. Деяке оновлення філософського руху в ранні середні віки повязують із Каролінгським відродженням, яке почалося з імператора Карла Великого (роки правління 768-814) наприкінці VIII століття на території Франції і Німеччини. Тут своєрідним центром духовності стала «Академія». Це був скоріше гурток, членом якого був і сам Карл Великий, а керував виходець з Англії Алкуін (730-806). Карл вважав, що в державі порядок залежить від дисципліни кожного, а людей дисциплінує християнська релігія, тому освіта у християнському дусі стає необхідністю. Каролінги прагнули відкрити школи у кожному єпископстві і в кожному монастирі, куди приймали дітей різних станів. Ці школи згодом стануть центрами інтелектуального життя Европи аж до відкриття у XII-XIII ст. університетів. Алкуін високо цінував античну культуру і уславився більше своєю цивілізаторською діяльністю ніж філософськими досягненнями.

Видатним філософом доби Каролінгів був Іоан Скот Еріугена (810-877), ірландець за походженням, на якого вплинули твори Діонісія Ареопагіта, Григорія Богослова і Григорія Ниського. У своєму творі « Про розділення природи» Еріугена проводить думку, що з набуттям Євангелія люди отримали істину такою, якою її відкрив Бог. Отже віднині віра повинна передувати розуму, але й розум не відкидається: будучи просвітленим вірою, він надає людині необхідні для життя уроки. Поняттям «природа» Еріугена позначає все, що існує. А розрізнюється воно за чотирма формами: 1) природа не створена й творяща - Бог як причина (а сам Бог нічим не спричинений) всього, 2) природа створена й творяща - божественні ідеї, посередники між Богом і світом, 3) природа створена й нетворяща - світ як виявлення божественних ідей і самого Бога, 4) природа нестворена й нетворяща - Бог як остання мета всього. До четвертої форми природи необхідним є суттєве зауваження: Бог тут не мислиться як окремий різновид буття, він пізнається через свої виявлення і лише для того, аби хоч якось можна було Бога мислити, ми вдаємося до уявлення його немов окремої форми або частини природи. Людина у вченні Еріугени займає особливе місце, вона не просто виявлення Бога, а й його образ. Визначаючи людину як «деяке інтелектуальне поняття, одвічно створене у Божественному розумі»[110], Еріугена підкреслює, що у людині так само, як і в Богові (адже вона образ Бога), є поняття всіх речей. Але так було не завжди, а тільки до гріхопадіння. Після нього в людині відбувся розподіл природи, розпалась тотожність буття і мислення, перемогла чуттєвість. Смисл людського життя і зміст усього світового процесу полягає у поверненні людської природи у стан її початкової єдності.

Після розпаду у середині IX ст. імперії Каролінгів у Західній Європі не стало потуги, яка могла б зупинити часті та спустошливі навали норманів, піратські набіги арабів і наступ кочовників угорців. Це знову позначилось на культурному занепаді і занепаді філософії зокрема. Однак уже з XI ст. складається новий образ філософії, який прийнято називати схоластикою.

Філософія в період формування схоластики викладалась лише в монастирських школах, де її вивчали майбутні священники (слово “схоластика” походить від грецького слова “школа”). Саме в ці часи філософія зовсім втратила свободу, підпала під залежність церкви, стала “служницею теології” і довгі роки знаходилась у полоні християнських ідей. Тому дослідження схоластів можна лише умовно називати філософськими. Те, що було предметом дослідження теологів, а саме суть Божа, те ж було і предметом філософського вивчення. Ця риса була загальною для всієї середньовічної філософії, включно з патристикою і схоластикою, проте не можна не бачити й відмінності першої від другої. Перед патристикою стояло завдання створити систематичну догматику з того, що містилось у Священному Писанні. Схоласти, вже маючи готову догматичну конструкцію, вирішували задачу по її упорядкуванню і адаптації до неосвічених людей.

Отже, початок схоластики припадає на XI ст. і продовжується її розвиток аж до XV ст. Метод, яким керувалась схоластика, вже відомий. Йдеться не про знаходження істини, що вже дана у Біблії, а про викладення й доведення готової істини засобами розуму, тобто філософією. І якраз із цього випливають три мети:

• з допомогою розуму легше проникнути у істини віри і тим самим наблизити їх зміст до мислячого духу людини;

• надати релігійній істині систематичну форму;

• використовуючи філософські аргументи, виключити критику істин релігії.

Все це й складає схоластичний метод у широкому значенні.