Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Журавлиний крик 📚 - Українською

Читати книгу - "Журавлиний крик"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Журавлиний крик" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 46
Перейти на сторінку:
вони дісталися до початку траншеї, що, звиваючись по схилу, вела на висоту. Чернов скочив у траншею, яка була тут неглибока, і швидко попрямував нею, позираючи, як і досі, на всі боки. Попереду бухало, все ближче. Угорі з тугим дзижчанням, завмираючи вдалині, проносилися кулі. Та це були наші постріли й наші кулі, і вони несподіваною радістю озивалися в серці полоненого. Невдовзі Чернов наздогнав групу солдатів з піднятими комірами й натягнутими на вуха пілотками. Вони притиснулися стінами до стіни, шанобливо пропускаючи вперед офіцера. В руках у всіх були плескаті алюмінієві казанки, — певно, із сніданком. На Климченка війнуло запахом кави — давній, уже забутий запах, і від раптового відчуття голоду аж потемніло в очах.

Під затятими поглядами притихлих солдатів він похитнувся. Руки його, як і досі, тримали штани — темно-синє діагоналеве галіфе, що дісталося йому після їхнього останнього ротного.

Траншея кривуляла по схилу і все далі й далі піднімалася на висоту. Чернов, притримуючи за козирок кашкет, почав потроху пригинатися: десь уже зовсім близько був передній край. Климченко гнути голови не хотів, разів два визирнув із-за бруствера, але хтось із конвоїрів позаду гримнув, і Чернов оглянувся.

— Ану, нижче! — суворо сказав він, і Климченко. позловтішався в душі з цього піклування про його безпеку. Водночас його тривога від нерозуміння незвичайного наміру ката дедалі зростала; хоч як він намагався, а не міг збагнути, що з ним надумали вдіяти. «Може, ще агітувати примусять. Так я їм поагітую! Запам’ятають, собаки!» Але агітувати йому не довелося.

Минаючи здивованих його появою, закляклих з ночі, часом ще сонних німців, що сиділи в застелених соломою стрілецьких окопчиках, вони дійшли траншеєю до самої верхівки висоти — мало не до того місця, куди він так невдало вдерся вчора. Десь зовсім близько, напевно, в тому самому яру, була його рота; від передчуття цієї близькості душа Климченка наповнилася теплом. Йому стало дуже шкода своїх, цих усе-таки недосяжно далеких хлопців. Тепер для нього було б найбільшим щастям хоч один день провести з ними, сходити ще хоч в одну атаку. Він би тепер не лаяв трохи нерозторопного, вайлуватого, але, по суті, непоганого Голаногу, забув би всі свої образи на ротного. Він тепер готовий був іти з ними в будь-який бій, у самісіньке пекло. Аби тільки опинитися там. Та це вже нездійсненна мрія…

Вони підійшли до кулеметного окопчика в траншеї, який, очевидно, нижче за інші спускався до яру. На тупіт їхніх ніг з окопчика виглянув молодий ще кулеметник — невеличкий білявий хлопчина в довгій, вимазаній глиною шинелі. Чернов щось сказав йому. Кулеметник, не відходячи від свого «МГ» на бруствері з стрічкою в приймачі, здивованим поглядом глипнув на Климченка, потім щось гукнув, — певно, сусідові по траншеї. Той теж щось прокричав, позаду траншеї; хтось побіг, глухо затупавши чоботами і шурхаючи об стіни плащ-палаткою. Біля них, скупо перемовляючись, збиралися солдати. Закурили сигарети, і солодкуватий, незвичайно хмільний на холодному повітрі димок своїм запахом запаморочив полоненому голову. Чернов, мовчки чекав, і в Климченка стиснулося серце: він відчував, що зараз вирішиться для нього все.

Нарешті той, кого тут ждали, прийшов. Це був товстезний, з заспаною неголеною пикою офіцер, — мабуть, якийсь гауптман. Нахабно й невдоволено блимаючи почервонілими очима, він вислухав пояснення Чернова, муркнув своє «яволь» і хрипкувато щось наказав солдатам. Ті передали наказ по траншеї.

Чернов ляснув себе знятою з однієї руки рукавичкою і відступив набік.

— Ну! Іди! — затаївши щось явно недобре, кинув він Климченку. Лейтенант зрозумів, що той, найостанніший для нього час настав, і готовий був гідно зустріти його.

Але він не зрозумів свого ката.

— Куди?

— Туди, до своїх. Ти ж хотів, здається?

— Як до своїх?..

— А просто. Вилазь і топай! Ну що, злякався? Може, не хочеш? Назад повернешся?

«Що він задумав? Цей страшний, незрозумілий, загадковий чоловік-звір, що він ще намислив? Смерть? Це відомо, але чому саме таку? Ну що ж… Нехай! Може, так і краще — на полі бою, перед очима своїх… Нехай!»

Лейтенант ступив мимо Чернова, який стояв, міцно стискаючи щелепи й широко роздуваючи ніздрі, і вперся грудьми в бруствер. Однак траншея тут була глибока, а його руки прикипіли до штанів, і він зірвався, вдарившись об бровку підборіддям.

Це була ганьба: позаду, зачаївши цікавість, стояли німці, сопіли, кректали, тупотіли чоботами — усі дивилися на нього, і він від безпорадності на мить розгубився. Тоді молодий кулеметник, чий окопчик вони зайняли, клацнув пряжкою свого ременя і, знявши його з довгої шинелі, подав Климченку. Мучачись від сорому й приниження, лейтенант навіть не глянув на нього, машинально підтягнув і туго підперезав штани. Потім, напруживши кожен м’яз, сперся грудьми на бруствер і виліз з траншеї.

— Зондерпривіт там колегам, — глузливо кинув йому наостанок Чернов, але Климченко вже не чув його.

Навколо розлігся широкий притуманений простір — лани, зовсім близький яр, крутуватий схил з полеглою стернею і далечінь під саме небо, з рідкими плямами снігу по виярках. Це передсмертне привілля нестримною жалістю різонуло йому серце. Він не міг ні зрозуміти, ні відчути навіть звідки — чи то з цього сірого, сумного, але такого до болю вільного простору, чи то, може, з самої його змученої душі, — але раптом гримнув у ньому якийсь чудесний гімн вічному, великому, навіть святому, перед чим людина і всі її турботи стали безмежно нікчемними. У якусь коротку мить Климченко відчув себе мурашкою і володарем водночас, наче з порога вічності на секунду глянула в його обличчя велика, не пізнана в житті сутність буття. На кілька коротких секунд, утративши відчуття себе, немовби розчинившись у небутті, він піднісся над цим простором, над величезною закривавленою землею, траншеєю, яром і навіть власною скорою загибеллю. Та погляд назад ураз спустив його на землю, до своєї загибелі, і він, лічачи останні миті, ступив з бруствера.

Тоді поволі, вже реально відчуваючи все земне і прощаючись із життям, рушив від траншеї в поле, туди, вниз до яру, чекаючи всім тілом

1 ... 41 42 43 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Журавлиний крик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Журавлиний крик"