Читати книгу - "Трикутний капелюх"

— Чули? — долинуло згори.

— Я — ні! — відповів хтось.

— Послухаймо, — промовив офранцужений.

Минуло три моторошні хвилини…

Мігель поривався плакати… чим щільніше притискала його мати, тим відчайдушніше рвався він у неї з рук.

Та навіть дихання не було чути.

— Луна, мабуть… — сказали французи і відійшли.

— Мабуть! — додав зрадник.

Вони пішли, і тупіт їхніх кроків та дзенькіт шабель даленіли помалу, доки не затихли десь біля дверей.

Пронесло!

Та… ой! Спізнилося наше щастя!

Мігель уже не плакав і не борюкався…

— Сеньйоре священику! Сеньйоре священику! — заволала Кларина мати, перебиваючи Мануеля. — Скажіть, що то брехня! Я не вбила свого сина! То вороги його вбили! Я задушила його, щоб урятувати Клару й Мігеля! Він задихнувся, щоб урятувати нас усіх! О, сеньйоре священику! Простіть… Я не злочинниця! Я збожеволіла через мого Мігеля, через мою дитину, сонце душі моєї… Я не погана мати!

— Сеньйоре священику! — озвалася Клара. — Ми привели вас сюди, щоб ви освятили цю воду — в неї ми вкинули тіло мого брата, коли втікали з Таррагони в ніч на двадцять восьме червня тисяча вісімсот одинадцятого року.

Загроза, яка нависла над нами, не дала нам змоги поховати його…

— Чи ж не правда, наш Мігель вознесеться на небо, сеньйоре священику? — запитав Мануель, витираючи сльози.

— Так, діти мої… — відповів священик. — Так і буде, запевняю вас, в ім’я бога і в ім’я батьківщини. А ви не плачте… — звернувся він до старої. — Бог благословить вашу муку, як я благословляю невинне дитя, що її спричинило! На небі ви зустрінете свого сина і душа ваша возвеселиться! А ви, діти, ви можете зазнати великого щастя на землі, та не забувайте, що ваше щастя куплене ціною страждань інших. Тож і ви прийміть муку за ближнього, як буде треба!

Так казав священик; і в блиску весняного сонця, серед квітуючих полів, під пташиний щебет, серед усіх радощів весни він освятив місце, де хвилі Франколі стали могилою дитини, якій пощастило стати ангелом-охоронцем своєї сім’ї.

Усе починається з Роти. Рота — найменше з тих чарівних, схожих, мов близнята, селищ, які широким півколом розсипались по узбережжю Кадіської бухти. Найменше; та не бракує тих, хто накидає на нього оком. Аркоський герцог де Осуна з давніх-давен вважає Роту однією з перлин у своїй короні. Там стоїть його феодальний замок, де я міг би описати кожен камінчик…

Але тут ідеться не про замки, не про герцогів, а про славнозвісні поля, що оточують Роту, та про бідаря-селянина. Назвемо його дядько Бускабеатас[64], хоч це, здається, не справжнє його ім’я.

Земля Роти (особливо городи) така родюча, що хоча герцог де Осуна й забирає в податок тисячі фанег зерна, що хоча й усе селище п’є вино замість води, яку тут не дуже полюбляють пити (та й невистачає її), але залишається ще досить фруктів та овочів на вивіз до Кадіса, інколи до Уельви, а то й до самої Севільї. Особливо славляться помідори та гарбузи з Роти: найвищого гатунку, буйні, соковиті, м’ясисті, досить дешеві, вони вище всілякої похвали. Тому вся Нижня Андалузія прозвала ротенців гарбузниками та помідорниками, чим ротенці дуже пишаються.

І справді, тут є чим пишатися. Земля Роти, така родюча (маю на увазі городи), земля, яка годує їх, та ще й на вивіз залишається, земля, що дає по три-чотири врожаї на рік, земля ця, кажу, то й не земля зовсім, а чистий-чистісінький пісок. Його змиває бурхливий океан, висушують, здіймають у повітря і кидають на селище люті західні вітри, — здається, ніби то зливи попелу над Везувієм.

Але постійна настирлива праця людини перемагав природу. Я не знаю самовідданішого трудівника, ніж ротенець. Гадаю, що таких у цілому світі більше не існує. Жоден струмочок, бодай ниточка прісної води не звеселяв своїм дзюрчанням ці сумні поля… То й що? Селянин продірявив землю криницями й вона стала, мов решето; він черпає, викачує звідти дорогоцінну вологу — життєвий сік для рослин! Пісок безплідний, в ньому немає перегною, який легко засвоюється рослинами… То й що? Ротенець половину свого життя проводить у пошуках та збиранні всього, що може правити за добриво, навіть морські водорості перетворює в перегній! А маючи таке багатство, як воду та перегній, ротенець терпляче угноює не всю ділянку (на це йому б невистачило добрив), а лише маленькі, завбільшки з блюдечко, кружечки. І в кожний такий кружечок саджає насінинку помідора чи гарбуза, а потім поливає її з малесенького глечика — так, наче поїть дитину.

І що божий день, аж поки вона не достигне, порає кожну рослинку, порає так пестливо, пильно, як дівка квіти в горщиках на вікні: тій рослинці підсипле скіпку перегною, той кущик скропить водою, на тому оббере гусінь чи ще якихось шкідників, там поставить лубок на зламане стебельце, полікує, накриє очеретом чи сухими листочками від пекучого сонця чи від вітрів з моря. Ротенець рахує паростки, листочки, квітки, а то й плоди, коли достигнуть, на кожному кущику, говорить з ними, пестить їх, цілує, благословляє і навіть дає їм різні промовисті ймення, щоб відрізняти одне