Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

Агріппа їхав по праву руку від Анрі. А по ліву зненацька залунав виразний, суворий голос:

— Друже дю Барта[48],— спитав Анрі,— звідки це в такого веселого півника, як ти, беруться такі гіркі слова? Від тебе ж усі дівчата розбігатимуться!

— А дівчатам я таких слів і не кажу. Я кажу їх тобі, любий мій принце.

— І суддям. Не забувай суддів, дю Барта! А то лишаться тобі тільки твої лихі королі.

— Лихі всі від сліпоти — і ви, владарі, і ми, решта людей. Але ж треба колись почати виправлятися. Від дівчат я ще не можу відмовитись, але галантні віршики хочу покинути зовсім. Віднині складатиму тільки духовні.

— Ти що, вже хочеш умирати? — спитав молодий принц.

— Я хочу колись полягти в бою за тебе, Наварро, і за царство боже.

На ті слова Анрі не відповів нічого. Але саме через них рядки «О королі, в сліпому шалі…» запали йому в голову, і він вирішив сам для себе, що ніколи не засіватиме трупом землі, здобуваючи собі королівство.

— Дю Барта, — раптом наказав він, — ану зведись у сідлі якомога вище!

Довготелесий дворянин послухався, і принц поглянув на нього знизу вгору трохи насмішкувато, але трохи й зачудовано.

— Чи не видно ще тобі згори нашої любої пані Катрін та її великого борделю? Адже її прекрасні фрейліни дожидаються вас.

— А тебе ні? — спитав Агріппа д'Обіньє і моргнув ущипливо. — А втім, ти ж пак тепер доброчесний жених! Але хто знає тебе…

Усі зареготали — найгучніше сам Анрі.

Ззаду хтось гукнув:

— Будьте обережні, панове! Любовні пригоди при французькому дворі вже не одному полишили довічну пам'ятку.

Товариство зареготало ще гучніше. Та ось один вершник упхався конем поміж принца й його сусідів. Він не зважав, що ті на нього розсердились і вже ладні почати сварку. Обличчя в цього молодика було найвиразніше з усіх, тільки здавалося дуже маленьким — його ніби згнітило незвичайно високе чоло. Очі його багато перечитали й були вже сповнені смутку, хоча панові дю Плессі-Морнею[49] йшов ще тільки двадцять четвертий рік, а всього йому судилося прожити сімдесят чотири.

— Я щойно почув веління бога! — повідомив він принца. — Я скажу таку промову, що переконає Карла Дев'ятого встановити свободу віри й виступити на захист Нідерландів проти Іспанії.

— Напиши свою промову на папері й віддай панові адміралу, — порадив Анрі.— Той доможеться, щоб його вислухали. Нас вони ще не бояться. Але сподіваюся, що незабаром боятимуться.

Вони могли розмовляти про те вдвох, не криючись, бо всі довкола захопились перелічуванням насолод, що чекали на них при дворі. Згадували вголос і про небезпеки, наводили приклади. Хтось назвав своїм ім'ям ту хворобу, що її всі так боялись, і тоді Філіпп Морней, раптом запалившись, вигукнув:

— Нехай і я її підхоплю! Аби лиш Карл Дев'ятий надав нам свободу віри!

— Ох і гидкий же ти тоді будеш!

— Хіба мало серед нас гидких? Та це пусте супроти вічності. Хіба Христос не був такий — гидка людина, розіп'ятий бог? А ми ж у нього віримо! І віримо в його апостолів, покидьків людського роду, та ще й євреїв! І що він залишив по собі, крім жалюгідної жінки, пам'яті, сповненої презирства, та слави дурня серед своїх одноплемінців? І коли імператори боролися проти його вчення мечем і законом, то як же мусив боротися з ним кожен у своїй душі — сам проти себе! Плоть проти духу! А проте цілі народи підкорилися слову небагатьох людей, і цілі царства поклоняються розіп'ятому Ісусові. Ісусе! — вигукнув Морней із таким запалом, що всі притихли й озирнулися кругом: з якого ж боку з'явиться той, кого покликано? Бо жоден з них не мав сумніву, що Ісус може з'явитись і приєднатися до них, коли настане його година.

Для них усіх його рани були свіжі, ще кривавились, і ще текли сльози обох Марій[50]. Голгофу[51] вони бачили звідси просто навіч — голий, вигорілий пагорб, а за ним чорні храми. Вони їхали між Ісусовими оливами та смоковницями, і вони ж таки сиділи колись із ним на весіллі в Кані Галілейській[52]. Історія його зливалася з їхньою сьогоднішньою дійсністю, вони