Читати книгу - "Шрам"

Він замовк і питально поглянув на Солля. Егерт вертівся в кріслі й здавався собі, як ніколи, дурним. Знизавши плечима, декан посміхнувся.

— Ви не розумієте, навіщо я розповідаю вам усе це? Можливо, і намарне, Егерте, може, й дарма. Але якщо ви хочете говорити із Мандрівцем… Адже ви все ще хочете з ним поговорити?

Ледь чутно скрипнули вхідні двері, Егерту цей звук здався оглушливим, наче залп. До кабінету ввійшла Торія.

Егерт втиснувся у своє крісло, а дівчина, призупинившись було, коли побачила батьківського відвідувача, ніби й нічого не сталося, наблизилася до столу й поставила на нього невелику тацю зі скибкою хліба й склянкою молока. Потім, переглянувшись із деканом, присіла на край столу, погойдуючи вузьконосим черевичком.

— Я добряче спантеличив пана Солля своїми історіями, — повідомив декан доньці. Торія кисло посміхнулася.

Луаян знову заговорив, звертаючись, очевидно, до Солля. Егерт тим часом не розумів ні слова, він тільки й чекав тієї слушної хвилини, коли можна буде, нарешті, встати й піти. Не дивлячись на Торію, Егерт шкірою відчував байдужі погляди, які вона час від часу кидала в його бік.

Минуло кілька хвилин, перш ніж у Солля знову відновилася здатність розуміти те, про що розповідав тим часом декан:

— …Це праця мого життя, Егерте, головна книга… Поки вона називається просто «Історія магів». Мабуть, ні в кого до мене не було унікальної можливості звести воєдино все, що ми знаємо про великих магів минулого. Багато хто з них канув у легенду, дехто жив зовсім недавно, хтось живе й тепер… Я був учнем Орлана — йому присвячено найбільший розділ — і особисто знав Ларта Леґіара… Вам ні про що не говорять ці імена, Соллю, але будь-хто з магів, навіть самий посередній, сповниться повагою, щойно зачувши їх…

Голова Егерта потроху наливалася свинцем. Кімната повільно, наче навколо осі, повернулася навколо Солля; нерухомим залишалося тільки бліде, як прекрасна алебастрова маска, обличчя Торії.

— Розумію, вам важко, Соллю… — Декан знову сидів у дерев’яному кріслі з підлокітниками, і, зустрівшись із ним очима, Егерт миттєво протверезів, ніби від крижаної ванни. Луаян дивився пильно, нанизуючи співрозмовника на погляд, як на голку. — Розумію… Але шлях випробувань не буває легким, Соллю. Ніхто не знає, чим завершиться ваш шлях, але я допоможу вам, чим зумію… Торіє, — м’яко звернувся він до доньки, — та книга, історія заклять, вона тут чи в бібліотеці?

Без жодного слова, Торія звичним рухом висмикнула з полички невелику книжку в шкіряній палітурці з мідними кутиками.

— «Про закляття»? — запитала буденно. — Візьми…

Декан обережно взяв книгу, долонею змахнув пил, дмухнув на сторінки, зганяючи останні порошини.

— Ось, Соллю… Я даю вам цю книгу з надією, що вона допоможе вам… глибше зрозуміти, усвідомити, що трапилося. Не поспішайте повертати — я даю її вам на досить тривалий строк…

— Дякую, — сказав Егерт якимсь не своїм, дерев’яним голосом.

«Хтось жив собі, і був він жадібний і жорстокий. Одного разу лютої морозної днини у дім його постукала жінка з немовлям, а він подумав: нащо жебрачка біля мого каміна? — і не впустив її. Була заметіль, і, замерзаючи з мертвою дитиною на руках, жінка промовила слово, жахне в людських вустах. І було того чоловіка заклято: ніколи більше не міг розвести він вогню. Крихітна іскорка чи пожарище, багаття чи трубка з тютюном — усілякий вогонь димів і згасав, варто лишень йому наблизитися; сам він холов і згасав, наче полум’я під зливою, та не міг зігрітися, і, вмираючи, шепотів: холодно…»

Солль мерзлякувато зіщулився, зітхнув і перегорнув сторінку.

Книга була стара, і кожна жовта сторінка містила розповідь про діяння незрозумілі та страшні. Солль стримував нервовий дрож та все одно читав, ніби очі його прикуті були до чорних, наче спини жуків, букв.

«Сталося так, що троє на дорозі зупинили подорожнього, але був він бідний, і вони не отримали здобичі. Тоді, спонукувані злобою, вони били його нещадно… Перед смертю той сказав їм: був я лагідний і добрий і не заподіяв зла вам, за що ж ви так вчинили зі мною? Заклинаю й проклинаю: хай не носить вас земля!

І подорожній умер. Щойно закрилися очі його, розверзалася земля під ногами розбійників.

Охоплені жахом, бігли вони, та щокроку твердь під ними розступалася усе більше і виступала за ноги, і ось уже по коліна в землі молили вони про помилування, але закляття прозвучало, і губи заклинаючого охололи назавжди. А земля не тримала розбійників, не бажала більше їх носити, і пішли вони по пояс, а потім і по груди, і волаючі роти навіки заткнула трава, і тільки чорні діри залишилися в землі, та й вони…»

Солль не дочитав, з невидимої площі донісся тужливий звук, голос Вежі ордена Лаш. Егерт зітхнув і перегорнув сторінку.

«Повз селище йшов чаклун — старезний і злий старигань. Спіткнувся він об камінь, що лежав при дорозі, упав і поламав свої старечі кості. Заволав чаклун і закляв камінь, відтоді люди не селяться поблизу цих місць. Тяжко стогне камінь, конає від мук, і сміливці, які підбиралися близько, бачили чорну кров, що по краплях стікає з тріщини…»

Егерт відсунув книгу. Уже кілька днів перед очами його низкою мелькали дивні й жахні історії, більшість людей розсудливих вважала б їх казкою — розсудливий, та не той, хто носить на обличчі косий шрам.

«Був собі чоловік, і женився він на прекрасній дівчині і любив її всією душею, але надто вродливою була молода дружина, й уві сні явилася йому картина її