Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

“Оце така його звичка,- подумала Скарлет.- Завжди намагається врахувати чужий погляд”. Як на неї, у кожній суперечці тільки один бік має рацію. Часом вона просто не розуміла Ешлі.

- Головне - не гарячкувати, і тоді, може, й не буде ніякої колотнечі. Найбільше лиха на світі від воєн. А потім, коли війна кінчається, ніхто навіть не добере, через що вона почалася.

Скарлет аж пирхнула. Щастя Ешлі, що він мав репутацію мужнього юнака, а то б йому було непереливки. Але ще й не встигла вона це подумати, як навколо Ешлі почулись обурені вигуки.

В альтанці старий глухий добродій з Фейєтвілла сіпнув Індію за руку.

- Що у них там? Про що це вони?

- Про війну! - прокричала Індія, приклавши долоню до його вуха.- Вони хочуть битися з янкі!

- Про війну, ге? - вигукнув дідок і, намацавши свого ціпка, схопився зі стільця з такого енергією, якої за ним не бачили вже багато років.- Я їм розкажу про війну. Я добре її скуштував! - Містерові Макре не часто випадала нагода поговорити про війну - звичайно його хатнє жіноцтво не давало йому й писнути на цю тему.

Він жваво пошкутильгав до гурту сперечальників, вимахуючи ціпком і голосно вигукуючи, а що йому не чутно було навколишніх балакунів, то невдовзі вони всі й змовкли під його натиском.

- Послухайте-но мене, ви, молоді урвиголови! Не треба вам цього побоїща. Я бився на війні, я знаю. Я брав участь у семінольській війні, і був такий дурний, що поперся й на мексиканську. Ви зовсім не знаєте, що таке війна. Вам здається, що ви погарцюєте на гарних конях, дівчата накидають вам квітів, і ви повернетесь додому героями. Де б пак! Ні, панове. Війна - це ходити голодним, слабувати на шкарлатину й запалення легенів від спання в багнюці. А як не на шкарлатину й запалення, то на пронос. Оце так, панове,- на війні тобі й бігунка, і кривавиця, і всяке таке…

Дами зашарілися по вуха. Містер Макре, як і бабця Фонтейн з її голосною до непристойності надхою, був живим останком минулої брутальнішої епохи, що її всі намагалися пустити в забуття.

- Біжи забери звідти дідуся,- просичала одна з дочок старого добродія молодій дівчинці поряд.- їй же бо, день у день він стає все нестерпніший,- звірилась вона пошепки матронам, що обурено джерготіли круг неї.- Ось чи повірите, оце сьогодні вранці він і каже Мері - а їй же тільки шістнадцять годочків: “Знаєш, панночко…” - далі голос перейшов у ледве чутний шепіт, внучка ж тим часом вискочила з альтанки, щоб спробувати відтягти містера Макре назад у затінок.

Серед усієї цієї громади гостей попід деревами - збуджено усміхнених дівчат і розпалених розмовою чоловіків - тільки один був, хто залишався незворушним: Рет Батлер. Скарлет кинула на нього погляд, як він стояв, прихилившись до дерева, руки заклавши в кишені штанів,- стояв одинцем, відколи Джон Вілкс відійшов убік, і не озивався ні словом, хоч суперечка навкруги дедалі більш розпалювалась. Його червоні уста під тонкими чорними вусами були ледь скривлені, а темні очі зневажливо поблискували, так наче він був свідком хлоп’ячої бравади. “І неприємний же в нього усміх!” - подумала Скарлет. Він мовчки прислухався до їхньої розмови, аж поки Стюарт Тарлтон - руде волосся розкуйовджене, очі пашать вогнем - почав вигукувати:

- Та ми розтрощимо їх за один місяць! Люди благородні завжди краще воюють, ніж усякий набрід. Та що там місяць! Нам і однієї битви вистачить!..

- Панове, дозвольте й мені слово мовити,- озвався раптом Рет Батлер, дещо протягло, на чарлстонський лад вимовляючи слова. Він усе так само стояв під деревом і навіть рук не витяг з кишень.

У позі його і в очах була зневага, не дуже й прихована за підкресленою гречністю, яка й сама по собі, власне, пародіювала їхню манеру триматись.

Чоловіки ввічливо, як то й годиться щодо сторонньої людини, обернулись у його бік.

- Чи хто-небудь з вас, панове, задумувався над тим, що на південь від залізниці Мейсон - Діксон немає жодної зброярні? Або що на Півдні взагалі дуже мало ливарень? А також бавовнопрядильних і ткацьких фабрик та чинбарень? Чи ви задумувались над тим, що ми не маємо жодного військового судна і що янкі можуть за один тиждень заблокувати всі наші гавані й позбавити нас можливості продавати за кордон нашу бавовну? Хоча ви, панове, безперечно, задумувались над усім цим.

“Та він має наших хлопців за телепнів!” - обурено подумала Скарлет, і гаряча барва затопила її щоки.

І вона явно не одна така була, кому стрілила ця думка, бо декотрі юнаки вже почали прибирати войовничого вигляду. Ту ж мить Джон Вілкс, ніби так між іншим, знов опинився біля Рета Батлера, тим самим натякаючи присутнім, що цей чоловік - його гість і що, крім того, тут присутні й дами.

- Все лихо з більшістю нас, південців, у тому,- мовив далі Рет Батлер,- що ми або замало подорожуємо по світі, або мало що виносимо з тих своїх подорожей. Ви, панове, звичайно, багато де попоїздили. Але що ви бачили? Європу, Нью-Йорк, Філадельфію, ну а леді (при цьому він злегка вклонився у бік альтанки) - леді, звичайно, бували у Сара- тозі. Ви там бачили готелі й музеї, бали й ігорні заклади. І ви повернулися додому з твердим переконанням, що немає краю, як наш Південь. Що ж до мене, то я родом з Чарлстона, але останні кілька років прожив на Півночі.- Він ледь блиснув білими зубами, наче даючи цим на здогад, що всі присутні, ясна річ, знають, чому він тепер не живе у Чарлстоні і що йому начхати на це їхнє знаття.- Я чимало бачив такого, чого не помічав ніхто з вас. Це тисячі іммігрантів, готових битися за янкі, бо їм заплатять шматком хліба й кількома доларами, це фабрики, ливарні, корабельні, це вугільні шахти й рудні - все те, чого у