Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Суздальці, та не князі.

— А ми князі суздальські, отож суздальці.

Вони вийшли до берега, і тепер уже Дуліб цілком був у руках суздальців, бо не мав навіть Іваниці коло себе, не мав коней; посаджено його з князем до найбільшої лодьї з червоним князівським парусом на щоглі, і лодья відпливла від острова. І віднині кожна дошка ставала людською долею, а в складках червоного паруса ховався не самий тільки вітер, а може, й чиясь смерть, зате в дужих ударах весел билося життя, і від отих весел в дужих руках добірних суздальців неспокійні, зухвалі, розгнуздані води видавалися Дулібові мовби геть не загрозливими, а втихомирено-ласкавими.

Князь Юрій посадовив Дуліба коло себе на лавиці; князь проймався коли й не цілковитою ще довірою до цього дивно-добровільного служителя істини, то принаймні став поважати його після того, як довідався, що Дуліб не просто прибув од зухвалого Ізяслава для неправедних звинувачень, а підкоряючись голосу сумління й деяким вказівникам на сліди, підтвердженням чого був отой монашок, якого так запекло боронив князь Андрій.

— Не став я дратувати свого сина Андрія, — довірливо мовив до Дуліба Юрій, — а то б ще розповів казочку про того бога, що винайшов письмо. Він і не бог був, а напівбог, покровитель купців і шахраїв, яким подарував лічбу й гру в карти. Для людей же приготував уміння писати. Пішов до царя тої землі й похвалився своїм новим мистецтвом. На що цар відповів йому: «Великий винахіднику! Справа одних людей винаходити те чи інше мистецтво чи вміння, іншим же людям належиться знання про те, що несе людям це вміння: благо чи нещастя. Ти стверджуєш, що вміння писати зробить народ мудрішим і пам'ятливішим. А я тобі скажу, що мистецтво письма, навпаки, внесе в душі тих, хто навчиться його, забуття, бо, покладаючи надії на могуття письма й пам'ятливість інших, вони не стануть нічого затримувати в своїй пам'яті, і ось виявиться, що винайшов ти не цілющий засіб для божественної пам'яті, а нікудишнє вміння записувати, і прославиш мудрістю не справжніх мудреців, а буквоїдів і книгоїдів». Не книгами й письмом треба боротися з забуттям, лікарю! О ні! Дивися на цю землю. Довго й важко пливтимемо, і дивися пильно. Не побачиш того, що далеко на півдні. Тут усе інакше. Не думай також, що нам не любе все київське. Ще дитиною вивезено мене звідти, але виніс саме з тих країв замилування до трав, дерев, птиць, звірят, небесних світил, ранків прозорих і вечорів у сонячнім вогні, до тихих снігів, до голосів, барв усього сущого. Не забуду ніколи того дива землі теплої й погідної, але й без сеї могутньої землі тепер не прожив би. Поглянь, лікарю, чи й побачиш ще де таке в світі.

Вони пливли кілька день то по широких, збурених розливах вод, то по вузьких лісових річках, важкі холодні тумани залягали над посрібленими інеєм травами, безжально холодне небо настромлювалося на колючо-чорні соснові бори, яким ніхто не відав кінця, та й цій землі ніхто не відав кінця, принаймні північні її межі ховалися в не приступних для людини холодах і вічній кризі.

— Дивися, лікарю, — мало не з юнацьким захватом звертався до стриманого Дуліба князь Юрій, — це єдина безмежна земля на світі. В ній загубиться, втоне, зникне, щезне все, хоч яке велике буде, її не можна ні завоювати, ні підкорити, ні купити, вона гідна лиш одного: об'єднання. Хто це зможе зробити? Бог не зумів, він роз'єднав людей, розкидав їх по всіх усюдах. А чи зможе чоловік слабий і смертний доконати цієї великої справи? Навіть коли цей чоловік князь.

Дуліб мовчав, і князь Юрій, який сам би не зміг пояснити своєї відвертості й навіть розчулення перед цим спокійним чоловіком, трохи пошкодував, що безпричинно став розкривати свою душу. А може, й не безпричинно? Прибув цей чоловік з Києва, привіз тяжке звинувачення князеві теж з Києва, а не відає того, що цей князь при спогаді про Київ стає дитиною, малим хлопцем, який не може забути теплих ночей над Дніпром, неба лагідного, мов материні очі, батьківських сліз радості, які щоразу проливав Мономах, повертаючись до своїх дітей.

Але чи ж личать великому князеві такі спогади? І чи збагне цей чоловік, що земля не може бути роз'єднана, не повинна бути роз'єднана, так само як не можна розірвати надвоє людську душу, переполовинити серце, лишивши одну його частку в солодких і незабутніх краях дитинства, а другу закинувши в сувору далеч холодної зрілості.

Дуліб почувався вельми зле. Так було в нього хіба що в Кракові, коли їв Петроків хліб і обдурював коміта з його жоною. Але тоді усправедливлювалося все любов'ю його до Марії, вони обоє горіли високим вогнем, який дається людині молодістю і в якому треба горіти, бо то життя. А тут? Що відстоював Дуліб на противагу цьому дивному чоловікові, який легко переходить від насмішкуватості до сповідальництва, розкриває найпотаємніші, найсвятіші свої заміри перед незнайомим, перед ворогом, власне, вступає в не зовсім приємну суперечку з рідним сином при небажаному свідку, та ще й допускає цього стороннього свідка в їхню князівську розмову, уважно вислухує, намагається довести свою слушність не грізним покриком, не погрозами, а розважливим словом.

До такого б князя в спільники, в прибічники, в помічники, у вірні слуги, а він до нього — з найтяжчим звинуваченням. Та й хто він? Який з нього спільник і помічник? Що він уміє? Лікувати людей? Але ж вони однаково вмирають, ще не народився той, хто б міг порятувати від усіх хворощів, а смерть подолати не дано нікому довіку. Навіть у своєму вмінні він не міг вважати себе досконалим. Не мав потрібної чутливості, якою володіли тільки жінки з його роду. Здається, найвище спалахнуло це вміння в його сестри, якої не знав, бо народився після її смерті. Був єдиний спадкоємець, тому й став лікарем, а не кимсь іншим. Його ж сестра, було помічено, вже від перших днів після свого приходу на світ, володіла дивним даром зціляти людей. Досить було доторку її долоньки до того місця на тілі, де в чоловіка щось боліло, як неміч зникала, справді знімало її наче рукою. Першою помітила це мати, жартома попросивши немовля покласти їй руку на чоло, «бо в мами голівка болить». Дитя приклало руку до материного лоба — біль зник. Було ще кілька таких мовби