Читати книгу - "Емілі виростає"

Що найприкріше, Евеліна Блейк здавала собі справу з охолодження взаємин поміж Емілі та Ільзою. Її глузливі очі, її ущипливі натяки ясно виказували її радість з цього приводу. Це завдавало Емілі невимовного болю; вона почувалася безсилою і беззахисною. Евеліна ж була дівчиною, котра не терпіла справжньої душевної близькості між подругами, і дружба Емілі з Ільзою дратувала її до нестями. Адже то була така досконала, така висока дружба, що робила обидві сторони такими щасливими! Не було в ній місця третій, ще й недоброзичливій особі. А Евеліна не любила почуватися зайвою, не мати доступу до будь-якого огородженого саду чи замкненого палацу. Тож була потай душі несказанно щаслива, що ця дражлива для неї, прекрасна дружба між двома ненависними їй дівчатами нарешті сконала чи ось конає на її очах.

Емілі спускалася сходами. Спускалася мляво, недбало, відчуваючи, мовби всякі барви й мелодії відійшли з життя, що лежало перед нею суцільно сірим і одноманітним. Та вже за кілька хвилин заграла на видноколі веселка, а в пустелі її майбуття розквітли найрозкішніші троянди.

Причиною тієї чарівної переміни став лист, якого вручила їй тітка Рут — вручила з усміхом, властивим лише їй та іншим тітонькам, до неї подібним. Як додаток вручила й номер часопису, хоч наразі Емілі не звернула на це особливої уваги. Погляд її упав на верхній ріжок конверту, де під маркою читалася адреса певного видавництва. Пучками відчула, що конверт є незвично тонким, не подібним до тих конвертів, які містили відхилені редакціями рукописи.

Серце авторки забилося частіше й сильніше. Розірвала конверт і пробігла очима кільканадцять рядків машинописного тексту.

Достойній панні Емілії Б. Стар,

Шрусбері, Айленд,

Канада.

Шановна панно,

раді Вам повідомити, що Вашу поезію «Сміх сови» прийнято до друку редакцією часопису «Сад і ліс». Твір уміщено в останньому числі нашого тижневика, яке Вам надсилаємо. Ваші поезії позначені справжнім талантом, тож будемо раді, якщо надсилатимете їх нам і надалі.

У нас не заведено платити готівкою за твори, що ми їх публікуємо, та, може, Ви зволите вибрати якісь саджанці або насіння з каталогу, який надсилаємо теж. Вибрані Вами культури (ціною до двох доларів) ми негайно вишлемо на Вашу адресу.

Красно дякуємо за співпрацю з нами й підписуємося з глибокою повагою

Емілі згорнула листа й тремтячою рукою витягла з конверта випуск часопису. В голові їй паморочилося, букви стрибали перед очима, душа її зазнала великого і радісного струсу… На першій сторінці часопису, з віньєтками на початку й наприкінці, красувалася поезія «Сміх сови», підписана Емілія Берд Стар.

То був її перший літературний успіх — що ж дивного, що він достоту зачарував, оп’янив її. І це аж ніяк не свідчило про її глупоту або дитячу наївність. З листом і часописом рушила вона до своєї кімнати, щоб насолодитися досхочу виглядом свого надрукованого вірша. Не відчувала погляду тітки Рут — допитливого, недовірливого, — не чула її бурчання за своєю спиною. Тітка Рут не могла без підозри поставитись до рум’янцю на щічках небоги, до її блискучих очей, до цього раптового піднесення над усім земним, пересічним, буденним.

У своїй кімнаті Емілі перечитала надрукованого вірша — з таким почуттям, наче ніколи раніше його не бачила і не читала. На жаль, закралася в текст одна помилка — набірна, а втім, то був її вірш, її власний, схвалений редакцією та вміщений у справжньому часописі вірш.

До того ж, їй платять за цей твір! Так, чек був би їй миліший, два долари, зароблені самотужки, власним пером, були б для Емілі цілим багатством. Але з якою приємністю вони з кузеном Джиммі вибиратимуть насіння й саджанці для садка у Місячному Серпі! В уяві своїй вона вже бачила ту прегарну клумбу, яка там розквітне майбутнього року, — пурпурову і жовту, блакитну і золоту.

А ще ж у листі написано: «Ваші поезії позначені справжнім талантом, тож будемо раді, якщо надсилатимете їх нам і надалі».

О, блаженство! О, раювання! Вона підкорила світ, чи не зійшла на альпійські верхогір’я. Що там важать ще кілька кроків угору?

Емілі не могла залишатися у цій похмурій кімнаті, під низькою, гнітючою стелею, поміж бридких меблів. Могильний вираз обличчя лорда Байрона неначе глузував з її щастя. Тож накинула на плечі плаща і поспіхом рушила до Країни Висот.

Коли переходила кухню, тітка Рут, чимраз більше охоплена підозрами, запитала з неприхованою іронією:

— Що сталося? Чи не пожежа, бува, спалахнула?

— Ні. То в моїй душі спалахнуло полум’я радості, — відказала Емілі, загадково усміхаючись. Зачинила за собою двері й миттю забула про тітку Рут і взагалі про всіх неприємних осіб та всі неприємності. Яким прекрасним був світ, яким чудовим було життя, якою чарівною була Країна Висот! Емілі повагом зійшла на верховину пагорба. Здавалося їй, наче лине на крилах, — не відчувала під ногами землі.

«Позначені справжнім талантом, щирим талантом, непересічним талантом, — стиха проказувала Емілі, повторюючи (і вдосконалюючи) ті неймовірні, п’янкі до запаморочення слова. — Вони просять, аби я й надалі висилала їм свої твори. Ох, якби-то батько міг бачити мої поезії надрукованими!»

Колись у старій домівці в Травневому Гаї батько її, схилившись