Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

Роджерс Оулт прибув до Макларенів вертольотом.

Катя стояла на балконі і спостерігала за грою Малькольна і Павла на тенісному корті. Вертоліт приземлився метрів за двісті від дороги, що вела до вілли, і Катя чомусь з тривогою дивилася на високого сухорлявого чоловіка в світлому легкому пальті й широкополому сивому капелюсі. Чоловіка супроводжувала дівчина у формі стюардеси.

Малькольн бачив, як приземлився вертоліт, але вирішив закінчити партію. Кваплячись, програв дві подачі й підняв руки, даючи знак, що здається. Разом з Павлом швидко пішов назустріч Роджерсу.

— З благополучним прибуттям! — привітався Малькольн, стискаючи в пальцях жилаву суху руку Оулта.

— Спасибі, - кивнув головою Оулт. — Усе завдяки моєму новому ангелу-хранителю, — похвалився, озираючись на дівчину. — Це Таня. Стюардеса. Я перехопив її у компанії Хартсфілд.

Павло тільки тепер упізнав стюардесу, з якою летів до Атланти, і збагнув, що Оулт — той дідуган, який шпетив у літаку Таню, кидаючи сердиті погляди на росіян.

— Ваші гості? — поцікавився Оулт, мигцем оглядаючи Острожного своїми маленькими, тютюнового кольору очима.

— Це мій великий друг, доктор фізики і батько нових енергій містер Острожний. Гостює у нас з дружиною.

— Надовго прибули? — звернувся Роджерс до Павла.

— Ми проїздом на ранчо Доута, — стримано відповів Павло.

— Ви — хто? Англієць, канадець?

— З Радянського Союзу. Українець.

— Невже? — звів брови Оулт і пожував безкровними губами. — Українець, а служите росіянам.

— Перш ніж говорити на цю тему, — з ледь прихованим роздратуванням сказав Острожний, — я хотів би знати, де і яку ви здобули освіту, сер?

— Я вчився робити гроші, - обурено кинув Оулт. — І як бачите, у мене це непогано виходить.

— Раджу ж надалі займатися лише бізнесом, — дав одкоша Павло.

— О! — вигукнув Оулт, і його гострувата голова, здалося, ще більше видовжилася. — Ви чуєте, мій молодий друже, як ваш гість розмовляє зі мною? — звернувся Оулт до Малькольна. — Напевне, цей місіонер науки забув, хто править світом?

— Молодь всюди однакова, — спробував угамувати Оулта Макларен.

— Я міг би образитись і негайно покинути вас, Малькольне, але я дізнався про ваші заручини і хотів би побачити ту, кого ви ощасливили, — висповідався Оулт.

— Нам дуже приємно, сер, що ви знайшли час, — приязно заусміхався Малькольн і запросив Оулта до господи.

— Я захопив невеличкий подарунок, — мовив Оулт, поглядаючи на Таню, котра тримала в руці шкіряну торбинку.

— Ви такі люб’язні, сер, — подякував Малькольн і непомітно подав Павлові знак, щоб він ішов разом з усіма і не зважав на старого Роджерса.

Павло постояв, доки всі троє ввійшли в будинок, стиснув у руці важкеньку ракетку й рушив навскіс до річки. Він просто не знав, куди подітися від обурення. Йому було бридко дивитися на пихатого Оулта, чути його лихий і надломлений літами голос, бути свідком того, як Малькольн, це світило з розумом провидця, старцює перед дідуганом, схожим на велику тютюнову міль. Павло знав, що такої молі немає в природі, але Оулт був схожим саме на таку міль, здатну пожерти отруту, в якій дуже багато золота й диму. «Як це страшно, коли доводиться ґвалтувати в собі людину на догоду грошам!» — Павло хотів уявити, як би дивився на Малькольна його син, що б він думав про батька, котрий проміняв високий сан ученого на бездушність бізнесмена. Уявляв і не міг уявити, бо все бачив себе і свого батька з великим лекалом у припорошених пальцях. Задумливого й доброго батька, який завжди нагадував: «Не забувай, синку, що ти людина. Ти прийшов у світ не звіром, а людиною. І ніщо, тільки розум, тільки талант і тільки праця мають право на шану. Тільки те, що лишається в пам’яті людства добрим спомином про тебе. Дбай завжди про це і не забувай, що ти ростеш серед людей, яким тобі служити довіку».

Несподівано чітко почув голос Хілди Брайнт: «Чому ви не думаєте про свою дружину? Не відходьте від неї далеко». Голос обірвався. Павло зупинився мов укопаний: він боявся ступити крок, бо серце почало шалено битися. Але вся увага була прикута до водоспаду вогненних формул, і Павло пізнавав їх: це були записи Малькольна, з якими він сьогодні знайомився в його кабінеті…

Усе зникло раптово, як і з’явилося. Павло стояв за три кроки від річки. Спокійний, спустошений. «Я справді необачно залишив Катю, — схопився й швидко пішов до будинку, який виднівся циліндричною антеною з червонуватим блиском міді. — Вона ж без мене нічого не втямить з того, що їй казатимуть», — докоряв собі, підбігцем вибираючись на пагорб з уже по-осінньому зжухлою травою.

Ще з холу почув збуджені голоси, що долинали з другого поверху. Павло механічно вкинув ракетку у високий плетений ківш для парасольок, мимохідь оглядаючи себе у довгастому дзеркалі — обличчя змучене, в міжбрів’ї вгрузла страдницька зморшка.

— О, ми вас чекаємо! — привітала Павла сяюча Мері і торкнулася пальцем платинової підвіски. Точнісінько такої, яку Хілда подарувала Каті.

«Можливо, Катя передарувала, — подумав Павло. — І добре зробила. Не подобається мені щось…» — Але помітив, як змигують проти світла вогнисті рубіни і в Каті на грудях.

— Ми хотіли почути тост вашої милої дружини, — лагідно,