Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

Така наполеглива праця не минула марно. Поступово, непомітно Сергій з останнього місця в класі щодо успішності почав просуватися до першого, яке непорушно посідав Марат Кандиба. Якось само собою виникло правило, що Сергій повинен давати всім ледарям списувати домашні завдання та контрольні роботи, розтлумачувати незрозуміле, відповідати на найскладніші запитання вчителів. Його ще не поважали, ні, а тільки експлуатували безжально, та ще й повторювали вслід за Маратом: “Зубряга!” Опецькуватий розбещений хлопець, син голови райспоживспілки, звик до загального схиляння. В нього все й завжди було найкраще: чудові нікельовані ковзани та справжній велосипед, охайні костюми й цікаві книжки. Він мав чудову пам’ять, гострий язик, невичерпну енергію. На всі перші місця Марат претендував так, ніби не було жодного сумніву, що вони належать йому по праву дужого.

Небезпечного суперника Марат помітив тоді, коли вже було пізно. Починаючи з четвертого класу, Альошин завжди одержував тільки п’ятірки, а безперечно обдарований лінькуватий Кандиба не раз хапав двійки. Вчителі, потай віддаючи перевагу іскрометній кмітливості Марата, з педагогічних міркувань дедалі частіше вихваляли важкувату зосередженість Сергія.

Маратові це було як ніж у серце. Він почав з дрібних причіпок, а потім перейшов і до агресивних дій. Облити чорнилом Сергієву контрольну роботу, кинути в калюжу його книжки, звалити на нього вчинену кимось іншим провину — все це Марат умів зробити з спритністю циркового штукаря. Він був невтомний, підступний і жорстокий, блискавично оцінював обстановку і завжди знаходив найдошкульніше місце противника. Хитрий підліток ніколи не ловився на гарячому, бо уникав проводити свої “операції” власноручно. Йому досить було натякнути своїм численним підлабузникам — і на Сергія, мов з мішка, сипалися неприємності.

Сергій нічого не міг вдіяти проти Марата. Навіть коли б піти проти самого себе та неписаних шкільних правил і поскаржитися директорові — Марат все одно доведе свою правоту. Його щирі-щирі, чесні-чесні карі очі, його розгублена посмішка, якою він так уміло користувався в скрутні хвилини, могли причарувати кого завгодно і говорили значно більше, аніж могли б сказати докази Сергія Альошина.

Скільки прикростей довелося витерпіти Сергієві — не злічити! То в його кишені раптом опинився чужий ніж, і його звинувачували в крадіжці. То затлівався рукав піджака, і Марат на піонерських зборах “чесно і одверто” виступав проти завзятого курця Альошина. То раптом зчинявся галас про підказки: при вчителях — що Сергій підказує, а без учителів — що він підказувати не хоче. Далебі, Марат доклав усіх зусиль, щоб зробити Сергієві навчання в школі справжньою мукою. Та тільки він не на того напав, і своїми діями, сам не бажаючи того, сприяв суперникові зростати і дужчати.

Довгий час Кандиба з радістю ловив ті хвилини, коли можна було десь у глухому закутку, без свідків, дати Альошину кілька стусанів та покепкувати з нього. Слабкосилий Сергій спочатку плакав, потім мовчки терпів, а в сьомому класі десь роздобув настанову для боксерів, потай тренувався кілька місяців і одного разу відповів таким ударом, що роз’юшив Маратові носа і вибив зуб.

Дорого коштував Сергієві цей удар: Марат усе перекрутив, перебрехав, зчинив такий гармидер, що боксора-самоука замалим не виключили з піонерів. Але відтоді Марат уже не наважувався чіпати Сергія, а після закінчення семирічки вони опинилися в різних класах.

Звичайно ж, суперництво не зникло, воно тільки набуло іншого, благопристойнішого вигляду. Там, де йшлося про Сергія Альошина, обов’язково згадувалося і про Марата Кандибу. Вони ділили поміж собою першість у шахових змаганнях і в бігу на далекі дистанції, конструювали однакові моделі і однаково погано писали вірші. їхнє завзяте змагання стало звичним для всіх і не викликало осуду, бо кінець кінцем нічого поганого в ньому не було: дурні хлоп’ячі вибрики минулися; подеколи навіть видавалося, що ці два комсомольці стануть справжніми друзями.

Але так було для чужого ока. Марат Кандиба не міг подарувати Сергієві своєї втрати слави “єдиного”. Егоїстичний юнак не виправився, він просто став ще хитріший і затямив, що пакостити слід не щодня, а тільки в зручну мить.

Хоч на півкроку, але Сергій Альошин таки йшов попереду Марата Кандиби майже в усьому. І тільки в одному мав беззаперечну перевагу Марат — у вроді. З опецька він виріс у високого поставного юнака з буйними чорними кучерями, жвавими карими очима і дівочим рум’янцем на щоках.

Кмітливіший і гостріший на розум, Марат не засиджувався над книжками і проводив свій час легко й весело. Він закохувався, у нього закохувались — не було ліку тим шкільним романам, які подеколи починаються й кінчаються протягом одного тижня. А Сергій усе ще не звертав уваги на дівчат, як на представниць іншої статі. Вони були для нього друзями, товаришками в навчанні. Йому аж дивною здавалася думка, що можна обожнювати Клаву, “Мишеня”, яка при всьому своєму бажанні не може зрозуміти, що ж таке логарифм числа, або Катю, “Цибату”, яка ще так, здається, недавно не вміла користуватися носовою хусточкою.

Та ось у дев’ятому “Б” з’явилася нова учениця, Таня Рубан, і Сергій Альошин вмить забув про свої скептичні міркування. Вона йому дуже сподобалася, він їй теж.

їм було по сімнадцять літ. В технікумі чи десь на виробництві молодь такого віку має право виявляти свою симпатію одне до одного не криючись. Але в школі свої закони. Сергій з Танею зустрічалися крадькома.

І ось раптом по Ліщинівці поповзли чутки про “моральний розклад” дев’ятикласника Сергія Альошина; до директора школи та до райкому комсомолу посипалися заяви та анонімки. “Невідомий друг” листовно повідомив Таниного батька, що його дочка перебуває на межі гріхопадіння.

Який там “моральний розклад”! Яке там “гріхопадіння”!.. Кілька поцілунків крадькома та гарячі мрії про майбутнє — оце й усе, що було між двома сімнадцятилітніми. Але Таня не витримала цькування анонімників та докорів батька, повірила мерзенним наклепам на Сергія. Вона ставилася до нього дедалі холодніше й байдужіше, а потім заявила, що зустрічатися з ним більше не хоче. Відтоді її все частіше бачили в товаристві Марата Кандиби. “Невідомий друг” цього разу мовчав.

Ой, знав Сергій, хто отой “невідомий друг”! Недарма ж саме “мадам Кандиба”, як величали Маратову матір перекупки,