Читати книгу - "Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев"

— На жаль, льоди остудили міжнародні відносини, — зауважив Вернон, — але суть вашої фантазії в тому, що вони повинні повернутися на свої старі місця, як за часів потепління. Я хочу вірити в це, через те що “безумство розуму” ніколи не переможе, якщо людство вчасно не збагне — треба спільно шукати єдино правильний шлях співіснування народів і держав. Інакше нас чекає доля нещасних китів, які часом усі разом невідь-чому викидаються на берег, аби загинути.

З притаманною йому манерою перескакувати в розмові з однієї теми на іншу Жюль згадав, що перша російська льотчиця теж була Шаховська, а потім сказав:

— Але як ви здорово про неї написали, мсьє Алекс!

— Про кого?

— Звісно, про мою дружину! Може, ви стрічалися з нею в Парижі?.. — спитав він по-російському, з мелодійним м’яким акцентом. І по паузі пояснив, що нашу мову вивчив самотужки, коли закохався в свою майбутню обраницю.

— Ні, я ніколи її не бачив, Я лише зустрівся з Жаком Берж’є та Еме Мішелем, котрі багато розповіли про Сірано де Бержерака. Вони й порадили мені написати про нього, а пізніше допомогли ще більше дізнатися про нього.

— Як?.. — здивувався журналіст. — Ви змогли почерпнути нову інформацію, коли про Сірано ніхто нічого до пуття не знає? А-а, здогадуюсь, мсьє Алекс! Вам допомогла здатність мого великого “майже тезки”. Здається, так кажуть у Росії?

— Ви маєте на увазі уяву, що була така буйна у великого французького фантаста? Справді, без цього дару не напишеш роману, як не уявиш собі й того, чого немає, або не створиш чогось нового. Адже уява й вирізняє людину з-поміж усього тваринного світу.

Жюль запропонував мені прогулятися вечірньою Москвою, зізнавшись, що він — завзятий пішохід і вдома не заспокоїться, поки не пройде паризькими бульварами.

Ми мовчки одягнулися і вийшли на Арбатську площу. Передбачаючи інтерес журналіста до унікальних московських будиночків, я повів його старими провулками.

— Ні, ні, — несподівано заперечив гість, — покажіть мені ліпше ту вашу вулицю, здається… “Зроблений віз”, “Нова гарба”, яка прокладає шлях із минулого в майбутнє.

Я здогадувався: французові потрібен Новий Арбат — проспект Калініна з величезними будинками-книгами, як називав їх Жюль, “з рядками вікон, по яких можна читати про майбутнє”. Сказавши так, він розсміявся, показавши білі зуби під чорними вусиками.

— Це дивовижно! — журналіст енергійно жестикулював руками. — Погляньте! Минуле й майбутнє співіснують у вас поряд. Стрімчаки-громаддя своїми багатоповерховими плечима потроху витісняють старі кам’яні мішки, що з усіх сил упираються, не хочуть іти в забуття. Ця вулиця повинна особливо приваблювати вас, мсьє Алекс.

— Чому?

— О-о! — грайливо посварився він пальцем. — Недарма ж ви вдалися до історії. Ви хочете, аби ваша фантазія працювала на майбутнє і минуле. Бо що таке історія? Фантазія, звернена назад! Кожен бачить її по-своєму, оскільки немає “машини часу” для подорожі в минуле, інакше я був би Сірано де Бержераком, який вас відвідав.

— Ви правду кажете, Жюль. Минуле дає не менше поживи для фантазії, ніж сьогодення й прийдешнє. А роль “машини часу” виконує уява. До речі, ви знайомі з карате?

— Ще б пак! Інакше я не був би чемпіоном Франції з фехтування.

— На шаблях?

— Ні, на шпагах!

— А чи не тому Сірано так майстерно володів шпагою, що, як і ви, володів прийомами, схожими на карате?

— Браво! Може бути! На все слід дивитися з висоти. І тому вам доведеться провести мене зараз по мосту через вашу Сену.

— Через Москву-ріку.

— Так-так, звичайно! У вас — Москва-ріка! А Сена — це Париж-ріка! — і він засміявся. — О-о! Я впізнаю цей готель. Це “Україна”! Я тут зупинився. Так хотіла моя дружина. Вона також тут зупинялася. Може, все-таки ви з нею бачилися?

— Запевняю вас, мсьє Жюль. Те, що імена героїні мого роману і вашої дружини однакові — чистісінький збіг.

— Можливо… Вона віддає свій голос комуністам, я — соціалістам. Ми сперечаємося.

— Сперечаєтесь?

— Звичайно! Справжнє сімейне щастя — це вісімдесят відсотків терпіння, десять — сварок і десять — погідного неба! А зовсім без хмар не буде дощу, посуха. Теж погано. Чи не правда? Я вас зовсім замучу прогулянкою на ту гірку, звідки Москву видно, як Париж з Ейфелевої вежі.

— Ви маєте на увазі майданчик на Ленінських горах, навпроти університету?

— Авжеж. І ви не пошкодуєте, показавши мені цей краєвид. У відповідь на вашу люб’язність я розкажу вам дещо про себе, точніше, про Сірано. Я також наділений здатністю фантазувати, подорожувати в минуле… і назад, — загадково додав він.

— І він такий близький вам, Сірано де Бержерак?

— Ну звісно! Я навіть закохався в свою російську княжну саме так, як міг закохатися тільки Сірано. “Коли ти входиш, сонце гасне”, — продекламував він.

— Ви маєте на увазі ростанівського Сірано, вірші Ростана?

— Аж ніяк. Я маю на увазі самого Бержерака, “вірші закоханого поета”. Якщо ви писатимете про нього, то неодмінно передайте його пристрасне бажання кохати.

— А він кохав?

— Звісно! Інакше і бути не могло! Я, як ніхто інший, дуже добре його розумію. Більше, ніж знаю.

— Це цікаво. Більше розуміти, ніж знати?

— Звичайно, адже я можу сказати, куди Сірано двічі зникав із паризького товариства.

— Двічі? Через хворобу чи рани?

— Може, й так… Але він щоразу повертався іншим, зовсім іншим. От