Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

Звичайно, задум геолога ще не дав практичних наслідків, бо Абакум, одержавши чашу з рук полковника Ванова на другий день після страти Ічеренського, одразу ж поклав її на дно своєї скриньки. Ні прокурор, ні решта присутніх при страті не знали «мнимого» археолога. Ніхто не був знайомий з ним. Не розкривало таємниці і згадане Ічеренським ім'я. Він назвав якогось Івана Стоянова. Та тільки в Софії Іванів Стоянових живе кілька тисяч. Прокурор віддав чашу у слідчий відділ, де лише головний слідчий у цій справі знав, хто такий Іван Стоянов. Він передав чашу полковникові Ванову з проханням вручити її особисто «мнимому» археологові. Отже, тільки двоє знали, що Абакум — спадкоємець срібної чаші: головний слідчий і начальник оперативного відділу управління Державної безпеки.

Абакум кинув чашу на купу речей. Солов'їна пісня заносила його в минуле, і це було приємно. Він відчував глибоке задоволення. Таке почуття виникало в нього щоразу, коли йому вдавалося обійти пастку, розставлену якимось розумним і далекоглядним ворогом.

Склавши все відібране в чемодан, Абакум відніс його у вітальню і попросив хазяйку передати людині, яка прийде по нього. А речі, які він вирішив залишити в себе, розмістив у дубовій скриньці, за старим звичаєм окутій залізними шинами і прикрашеній перламутровим сонцем-інкрустацією на пожовклій від часу кришці. Дивним здавалось співжиття в скриньці двох античних теракотових келихів і елементарного приладдя детектива. Абакум усміхнувся і взяв келих у руки. На ньому, певно, ще за часів Гомера, було зображено сарну. Вона тікала, а її наздоганяла стріла. «Істина, що завжди тікає від людини, і людський дух, який завжди женеться за нею», — згадав Абакум слова, які він сказав колись інженерові, і по його обличчю промайнула усмішка. Коли б на цьому примітивному малюнку сарну замінити зображенням ледве помітних слідів, а стрілу — лінзою лупи, то символ, хоч і даний грубо, майже плакатно, був би по суті одним і тим же. Кінець кіпцем, ці звичайні предмети робили ту саму справу, що й стріла… Отже, коробочка з алюмінієвим порошком, лупа, дві відмички та інше елементарне приладдя детектива могли спокійно лежати разом з символічним творінням стародавнього художника. Абакум закрив кришку скриньки і просунув у її кільця два важких замки.

Коли все було закінчено і скриньку з перламутровим сонцем поставлено на місце, Абакум відчув навколо себе жахливу порожнечу і самотність. Набивши люльку тютюном, він почав ритися в бібліотеці: перегортав старі журнали, розглядав ілюстрації, наче шукаючи чогось, а чого — і сам не знав. А втім, він розумів, що нічого не шукає і що це порпання в бібліотеці — пусте і безглузде заняття. Тоді він залишив книги, взяв альбом і, зручно вмостившись у широкому шкіряному кріслі, почав зосереджено малювати. В альбомі один за одним з'явились малюнки: корінфська колона, фасад у стилі барокко, собака-шукач. Але колона залишилась без капітелі, фасад без вікон, а в собаки були тільки шия і голова. В Абакума раптом зник інтерес до малюнка і знову з'явилось роздратування. Почуття самотності безперервно зростало, заповнюючи душу наче отруйним газом.

Абакум відклав олівець та альбом і знову почав ходити по кімнаті, запаливши люльку. В роті у нього гірчило. Голову розламувало. Захов намагався переконати себе, що настрій, який охопив його, безглуздий і сентиментальний, що це не личить йому, бо він завжди з презирством ставився до сентиментальних людей, які скаржаться на нудьгу і самотність. «Про яку самотність може йти мова, — переконував себе Абакум, — коли в музеї мене чекають вази і гідрії, коли маю стільки хороших друзів в інституті, які поважають і шанують мене? Про яку самотність може йти мова, коли я живу в суспільстві, де мене люблять і яке я люблю? Я ж не доктор Штокман. Між мною і суспільством немає ніякої ворожнечі. Я віддаю суспільству всі свої сили, а воно, з свого боку, дає мені все, що потрібно, щоб я був щасливий. Суспільство і я — нерозривне ціле. І саме тому неприпустимо, щоб частка цілого почувала себе самотньою. Нудьгують душевно слабі люди, моральні інваліди. Ті, хто не вміє ні радіти, ні страждати по-людськи. А коли ж я не радів красивому, коли не повставав усією душею проти потворного? Хіба не соромно скаржитись на нудьгу, коли тебе чекає приємна робота в майстерні, розкопки, антична мозаїка, про яку треба написати книгу; коли є ще стільки нерозв'язаних задач у збірнику з вищої алгебри; і, нарешті, як не дивно, — коли ще є секретні замки, для яких треба створити відмички. Все це чекає мого розуму, моїх очей і моїх рук. Як же можна нидіти і скаржитись на самотність?»

Такі доводи, звичайно, неможливо заперечити. І Абакум був готовий здатися. Але капітуляція не завжди допомагає переможеному. Пустеля в душі зростала далі і мучила його безмірною сірою одноманітністю.

Тоді Абакум раптом згадав, що в шафі є пляшка з міцним коньяком. Він лив коньяк у чай тільки тоді, коли почував себе дуже стомленим, бо ніколи не мав потягу до алкоголю. Але тепер, згадавши про коньяк, зрадів. Наче збирався йти на приємне побачення з жінкою або прочитати книжку, про яку чув багато хороших відгуків од серйозних людей.

Абакум попрямував до шафи, хитро і змовницьки всміхаючись. Та йому не судилося випити. Славі Ковачев — його постійний злощасний конкурент перешкодив цьому.

Славі Ковачев здавався трохи збентеженим і сумним. 1 хоч на ньому був парадний темний костюм і сорочка з накрохмаленим комірцем, впадало в око, що він чимось пригнічений. Капітан старанно витер ноги об підстілку, бо на вулиці йшов дощ, і сів у крісло, не забувши при цьому розстебнути обидва ґудзики двобортного піджака.

— Чим маю завдячувати? — спитав його з кислою посмішкою Абакум. І, не чекаючи відповіді, додав: — Хіба ви не знаєте, що мене тимчасово вилучили з «обігу» і тому не зовсім зручно зустрічатись зі мною?

Славі Ковачев опустив очі, почервонів, а потім якось сумно всміхнувся і махнув рукою.