Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Електроперо вислизнуло з задерев'янілих пальців. Рука повільно потягнулася за ним. Це було важке завдання — знову дістати тонкий металевий стрижень. Пальці майже цілком втратили чутливість.
«Підземохід увійшов у зону зниженої щільності. В ядрі виявилося ще одне ядро. Щільність речовини різко спала, вона надзвичайно низька і дорівнює густині атмосфери на рівні моря. Її склад…»
Дектярьов знепритомнів. Хронометр відлічив десять годин, перш ніж учений знову розплющив очі. Геологові здалося, що забуття тривало мить. Останнім часом такі раптові приступи почастішали.
«…її склад для мене загадка. Здається, Біронт і цього разу передбачив точно. Скоріше всього внутрішнє ядро складається з антиречовини. Навколо антипротонів обертаються позитивні електрони. Як вона виникає? Мабуть, внаслідок переходу в нову якість на внутрішній межі твердого ядра… Не знаю. Я переконався тільки, що саме тут виникає випромінювання, відкрите Біронтом. Підземохід скоро опиниться в його гіпоцентрі. Речовина розпадається, набуває якоїсь елементарної форми. Та процес украй сповільнений. Що гальмує його, теж не можу пояснити. Радий поки що одному — сповільненість процесу рятує підземохід від аннігіляції. Машина бореться… Вона серед холодного сонця…»
Холодне сонце! Дектярьов реготав майже беззвучно, широко роззявляючи рота. Тіло його корчилося. Минуло багато часу, раніше ніж йому пощастило побороти нервовий припадок. Писати він більше не міг і сидів, опустивши голову на груди, часто здригаючись.
Пальці знову зронили стрижень. Руку скорчило. Микола Миколайович, скривившись від болю, почав згинати й розгинати її в лікті. Він і цього разу впорався з паралічем. І хоча випромінювання робило своє,
Дектярьов несамовито відстоював кожну годину, кожну хвилину життя.
Що вони могли змінити, ці хвилини?
В таких випадках люди закликають смерть, як рятунок від непосильних страждань, і покірно її чекають. Проте було у Миколи Миколайовича щось сильніше, ніж природне бажання жити. Підземохід наближався до центра землі. Лишилося три доби. Дектярьов напружено ловив звуки машини, що працювала. Автомати діяли бездоганно, і тільки гіроскопічний водій поводився невпевнено. Перо на стрічці задавача курсу замість прямої лінії викреслювало хвилясту, позбавлену будь-якої закономірності.
Пояснити поведінку гіроводія було досить легко. Вага майже зникла. Прямовисної лінії більше не було. На такі умови роботи механізми ПВ-313 не розраховано.
А досягнувши центра ядра, підземохід зовсім втратить керування, почне кружляти на місці, описувати замкнуті траєкторії. Без втручання людини йому не вирватися з зони, де нема тяжіння.
Всупереч усьому він, Дектярьов, мусить витримати ще принаймні три доби, і він витримає, хай йому дідько!
Ще три доби…
Для життя дуже мало. Для наступної боротьби безмежно багато. Вже й зараз у голову ніби налили розплавленого свинцю, а тіло занурили в окріп. Нестерпно ниє ліва рука. Дихання утруднене, астматичне. Чим підтримувати себе в цій боротьбі? Три доби… Ціла вічність…
Погляд Миколи Миколайовича спинився на маленькій круглій коробочці — це все, що лишилося від Павла. Коробочка самітно лежала на пульті перед кріслом, у якому зовсім недавно сидів Павло…
— Таню, — звернувся Дектярьов до коробочки, — ми лишилися вдвох. Я ніколи не бачив тебе, але я тебе знаю. Ти чудова дівчина, у тебе, певно, добре серце. Допоможи мені, Таню.
Він уперся ліктем лівої руки в бильце крісла. Невеликого зусилля виявилося досить, щоб тіло, яке колись важило вісімдесят дев'ять кілограмів, пушинкою піднялося над пультом. Геолога перекинуло, і він став падати боком. Це тривало хвилини півтори. Падіння було майже невідчутне. Відштовхнувшись плечем від пульта, він присунувся ближче до коробочки.
Затерплі пальці довго ловили гладенький пластмасовий футляр. Від напруження на чолі виступили великі краплі поту. Здавалося, ще одне зусилля — і він знепритомніє. Та він не дозволив собі цього.
Заштовхнувши коробочку до бічної кишені комбінезона, перепочивши, Микола Миколайович зсунувся на підлогу. Тепер лишилося піднятися драбиною. Коли б вага тіла була трохи більша, геологові не пощастило б зробити це. Але тіло його важило всього кілограм. Нечутливими зігнутими пальцями він чіплявся за металеві щаблі, поштовхами пересуваючи себе до відкритого люка.
Нарешті Дектярьов опинився в кріслі зв'язківця. Чимало зусиль і часу треба було, щоб вкласти стрічку до звукознімача.
«Здрастуй, Павлушо!»
Микола Миколайович застогнав: дівочий голос приніс до кабіни звуки підмісячного світу — гомін вулиці, шелест листя, скрип відчинених дверей. Це був дотик дорогих рук, забута ласка, блиск очей.
«Ось я й на Місяці. Уявляєш, як хвилювалася, виходячи з ракетоплана? Більше, ніж під час старту. І досі не збагнути, що я вже покинула Землю, що нас з тобою роз'єднує така величезна відстань…»
Заплющивши очі й опустивши голову на груди, вчений слухає Танин голос. Та чує він голос іншої дівчини, не дзвінкий, а тихий і такий рідний. Катя трохи, зовсім трішечки заїкалася, тому кожне її речення ніби мало якийсь потаємний, хвилюючий зміст, було сповнене невисловлених почуттів і бажань.
Таня заспівала, і Микола Миколайович знову застогнав. Здалеку прийшла пісня. Десь у космічному просторі, якому нема кінця-краю, мчить по вічній орбіті осяяний сонячним світлом Місяць. І там співає Таня. А Дектярьов бачить дівчину з довгою русою косою, перекинутою через плече. Вона йде мокрою від роси травою, у неї босі запорошені ноги. Катя, що зросла серед уральських лісів, була вірним і постійним супутником Миколи Миколайовича в його далеких мандрах, поки у них не з'явилися діти. Тоді їй лишилось одне — чекати його повернень.
І ось зараз вона чекає його…
Підземохід наближався до центра землі. Машина рухалася все швидше. Ось вона вже мчить із швидкістю електромобіля. Бур не працює — в цьому нема потреби, і автомати вимкнули його. Зате безперервно зростає навантаження на термоядерну установку, що створює захисне поле.
Занепокоєний Микола Миколайович сидить у кріслі водія і стежить за приладами, як до випромінювачів магнітоплазмового поля ринуть вже не мільйони, а сотні мільйонів, мільярди амперів. Таке зростання сили струму може призвести до того, що підземохід вибухне, як кульова блискавка…
Вимкнути поле не можна, хоч зовнішній тиск уже не загрожує корпусу. Небезпека тепер інша. Антиречовина (схоже, що це справді вона) поглинає електрони й протони з захисного
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін», після закриття браузера.