Читати книгу - "Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов"

Йому стало жарко, немовби він лежав у лазні на верхньому приполку. Він забув своє нове фінське прізвище!

Ім’я його, здається, Аксель. Так. Аксель. А прізвище? Рінен?.. М’якінен?..

Ні, нема чого напружувати пам’ять. Будь-що-будь! Треба, як завжди, йти назустріч небезпеці, не дозволяючи собі піддаватися паніці.

Занавіска, що заміняла двері в каюті-вигородці, коливалася. Отже, підводний човен рухався, хоч і не дуже швидко.

Шубін звісив голову з верхньої койки. Він побачив спину і потилицю людини, яка сиділа навпочіпки біля розкритої парусинової валізки і порпалася в ній.

— Усі кінець кінцем потонуть, усі, — виразно промовила людина (вона розмовляла сама з собою). — І командир потоне, і Руді, і Гейнц. А я ні!.. — Він неголосно хихикнув, витягнув з-під білизни паку якихось різноколірних папірців і, шелестячи ними, заходився гортати. — А де ж мій Піллау? — сердито спитав він.

Шубін кахикнув, щоб звернути на себе увагу.

Людина підвела голову. У неї було одутлувате, невиразне, немовби сонне обличчя. Під очима висіли мішки, щоки тремтіли, наче холодець. Шия обмотана строкатим шарфом.

— Ви, мабуть, штурман? — спитав Шубін. — Пробачте, я зайняв вашу койку.

Людина в строкатому шарфі, не підводячись, і далі розглядала Шубіна.

— Ні, я не штурман, — сказав він нарешті. — Я механік.

— А котра година, не можете сказати?

— Можу. Сімнадцять сорок п’ять. Ви проспали майже вісім годин.

— Вісім? Але ж підводний човен через шість годин мав підійти до берега?

Шубін скочив з койки.

— Бачу, вам не терпиться обнятися з друзями. — так само в’яло зауважив механік. — Не поспішайте. Ще є час Навіть не підійшли до узліску шхер.

Стараючись не виказати свого хвилювання, Шубін одвернувся до маленького дзеркала, вставленого в перебірку каюти. Він узяв з полички гребінець і почав неквапливо причісуватись. При цьому навіть пробував насвистувати. Чомусь пригадався той одноманітний мотив, який виконував на губній гармошці меланхолік у шхерах.

Механік пожвавішав.

— О! “Ауфвідерзеен”! Пісенька гамбурзьких моряків! Ви бували в Гамбурзі?

— Тільки один раз, — обережно сказав Шубін.

— “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”,[16] — похитуючи головою, неголосно проспівав механік. Потім додав: — Гарне місто Гамбург! Давно ви були там?

— До війни.

— Моє рідне місто. Я жив недалеко від Аймсбюттеля.

Шубін похолов. Він ніколи не бував у Гамбурзі. Механік несподівано підморгнув:

— Набралися страху в морі? Я так і думав. Ви б не витримали шторму. Якби не ми…

Шубін з опаскою сів на нижню койку. Коли б тільки німець не почав розпитувати його про Гамбург, про який він мав надто загальне уявлення. Та механік одвернувся і знову заходився порпатись у валізці, бурмочучи собі під ніс: “Піллау, Піллау, де ж це Піллау?” Та ось “Піллау” знайшлося. Механік розігнув спину. Безглузда гримаса розповзлась по одутловатому блідому обличчю, потворно викривляючи його. Це була посмішка!

— Якби зі мною трапилося таке, як з вами, — оголосив він, — я б ніскілечки не боявся!

— Та що ви!

— Звичайно! Що мені хвилі, шторм! Почував би себе, наче дома у ванні.

— Але чому?

Співбесідник Шубіна відповів не одразу. Він дивився на нього примружившись, напіввідкривши рота, ніби прикидав, чи варто казати далі. Потім промимрив у задумі:

— То ви бували у Гамбурзі? Так, гарне місто, напрочуд гарне…

Очевидно, через ту дрібну обставину, що фінський льотчик бував, як твердить, у Гамбурзі і навіть пам’ятав пісеньку гамбурзьких моряків “Ауфвідерзеен”, механік несподівано став прихильний до нього.

Сів на койку поруч із Шубіним.

— Бачите, у цьому, власне, немає секрету, — почав механік нерішуче. — І це стосується тільки мене, одного мене. Але історія повчальна, може вам знадобитись…

Шубін мовчав.

Небезпека пришпорила його розум, загострила проникливість. Раптом він зрозумів, у чому справа! Механік знудився за слухачем.

1 це було природно. Маленький світ підводного човна тісний. Механік, певно, давно вже встиг набриднути всім своєю “повчальною” історією. Але вона не давала йому спокою. Вона розпирала його! І ось з’явився новий уважний слухач!

— Ну, так тому й бути, розповім! Ви спитали мене, чому я не боюся потонути? А ось чому! — Він помахав пачкою різноколірних папірців, які вийняв із валізки. — З цими не можу потонути, навіть якби хотів. Тримає на поверхні краще, ніж резиновий чи капковий жилет!.. Ви здивовані? Багато хто з моряків вмирає на морі. Це звичайна справа. Я теж моряк. Але я помру не на морі, а на землі. Це така сама правда, як те, що вас сьогодні виловили з моря!

— Помрете на землі? Наворожили вам так?

— Ніхто не ворожив. Я сам влаштував собі це. Недарма говориться в прислів’ї: кожен сам коваль свого щастя. — Він глибокодумно підняв вказівний палець. — Так, щастя! Багато років підряд терпляче і методично, як уміємо тільки ми, німці, збирав я ці квитанції.

— Навіщо?

— Та це ж кладовищенські квитанції! І всі, зважте, на моє ім’я!

На обличчі Шубіна, очевидно, з’явився вираз подиву, бо механік поблажливо поплескав його по плечу:

— Зараз зрозумієте! Ви непоганий хлопець, хоча начебто