Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Я це ба­чу. На ва­шу дум­ку, я се­бе «спля­мив», відбив­ся з до­ро­ги чес­ної, з до­ро­ги «ви­що­го чо­ловіка», а тим ча­сом ви… скажіть мені од­вер­то, - пе­ре­бив се­бе дри­жа­чим го­ло­сом, - я вам не вис­тар­чаю, не прав­да ж?

Це бу­ла важ­ка хви­ля. Я чу­ла, як мені зник­ла вся кров із ли­ця, як йо­го жаркі очі впи­ли­ся в ме­не і, до­жи­да­ючи нер­во­во відповіді, ви­чи­ту­ва­ли із спу­ще­них очей і зі зво­ру­шен­ня цілої моєї істо­ти те, що ус­та не мог­ли ніяк ви­мо­ви­ти.

- Наталко, пог­ляньте на ме­не!

Я не мог­ла.

- Лише раз, однісінький раз, щоб ви­чи­тав свою до­лю! - Йо­го го­лос кра­яв моє сер­це, і я за­тис­ла зу­би. Несмілим, роз­горілим, пе­ре­ля­ка­ним пог­ля­дом оки­ну­ла я йо­го гар­не, те­пер аж побіліле об­лич­чя і, стрінув­шись із йо­го жар­ки­ми, ве­ли­ки­ми, в тій хвилі аж страш­ни­ми очи­ма, спус­ти­ла за­раз очі в зем­лю.

- Ну, як же? - спи­тав зміне­ним від зво­ру­шен­ня го­ло­сом і, скло­нив­шись до ме­не, взяв мої ру­ки, що роз­ри­ва­ли нер­во­во якісь лист­ки, між свої до­лоні. Мені зда­ва­ло­ся, що ме­не до­торк­ну­ло­ся роз­па­ле­не залізо, а не йо­го ру­ки, котрі я так лю­би­ла, ко­то­рим приг­ля­да­ла­ся з по­ди­вом, як мелька­ли по стру­нах ніжно-зруч­но під час гри на скрипці, і я відтяг­ну­ла, мов зе­лект­ри­зо­ва­на, ру­ки від йо­го. Цього од­но­го ру­ху бу­ло йо­му, ма­буть, до­волі, щоб йо­го розд­раз­ни­ти ще більше, бо, не ожи­да­ючи дов­ше моєї відповіді, обізвав­ся на­но­во: - Не прав­да ж те все, що я ка­жу? Не вга­дав я, мо­же, ва­ших ду­мок? Ви хотіли би ме­не ма­ти інак­ше «спре­па­ро­ва­но­го», а то більше на ваш лад, після ва­шої жа­до­би кра­си. Та­ким, яким я те­пер є, не мог­ли би ви ме­не дов­го лю­би­ти, не мог­ли би на­кор­ми­ти своєї не­на­сит­ної уяви; я вам задрібно­ду­хий, за­ма­ло­гор­дий, за­бу­ден­ний, зас­ла­бо­сильний до «бо­ротьби про­ти бу­ден­щи­ни», з кот­рою ви не го­ди­те­ся, - не прав­да ж?… То­му ви те­пер не хо­че­те ме­не!

- Тепер ні, те­пер ні! - ше­потіла я за ним у нес­ка­заннім зво­ру­шенні, не підво­дя­чи ще завсігди до йо­го очей.

Він відгор­нув бист­рим ру­хом во­лос­ся з чо­ла і розсміявся доб­ре мені зна­ним ли­ховісним сміхом.

- Знаєте, що? - ска­зав. - Зробіть мені ту лас­ку і скажіть, ко­го ви те­пер лю­би­те, ко­ли вже не лю­би­те ме­не!

Я підня­ла го­ло­ву і гля­ну­ла на йо­го дов­гим щи­рим пог­ля­дом.

- Я ніко­го не лю­би­ла, Оря­дин, крім вас, ніко­го іншо­го в світі. Ко­ли те, що жи­ве те­пер у моїм серці, мож­на наз­ва­ти лю­бов'ю до муж­чи­ни, то на ту лю­бов маєте ви одні пра­во, од­нак мої чувст­ва на­ле­жать ще й до яко­гось іншо­го світу, світу, кот­ро­го я ще не знаю, ли­ше існу­ван­ня йо­го відчу­ваю, про нього мрію. Опи­са­ти вам йо­го док­лад­но я не в силі, але ба­жаю йо­го пізна­ти і в нім жи­ти. Ко­ли б це навіть мав бу­ти світ терпіння, то я й на нього згод­жу­ся!

Це ціка­во! - ска­зав він. - Я пе­ре­ко­ну­юся, що у вас не­ма ро­зуміння для дійсності. Ко­гось лю­би­ти і не пос­лу­ха­ти го­ло­су сер­ця, не ущас­ли­ви­ти са­мої се­бе і інших, цього я не ро­зумію. Ку­ди гор­нуться ваші дум­ки, до чо­го кло­ни­тесь ви, чо­го виг­ля­даєте ще в житті? Оце не­на­сит­не щось у вас - оце не­на­вид­жу я у вас, за­да­вив би те од­ним ру­хом, щоб не вис­ту­па­ло більше про­ти ва­шо­го влас­но­го щас­тя, щоб не рос­ло, щоб за­мовк­ло навіки і підда­ло­ся зви­чай­ним життєвим за­ко­нам! Всі прочі ваші за­ки­ди про­ти цього - то ди­тинст­во!

Я ди­ви­ла­ся на нього ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма.

- Як ви ка­за­ли, Оря­дин, що в ме­не не­ма «змис­лу для дійсності»?

- Нема, ані од­ної іскор­ки не­ма!

- То я бу­ла б вам у житті ли­ше тя­га­рем, і ми не го­ди­лись би ані в на­ших ба­жан­нях, ані в на­ших зма­ган­нях! Ко­ли так, то луч­че нам розійти­ся!

- Тіштеся!

- Я не тішу­ся. Мені жаль, що ви ме­не не ро­зумієте; я хо­чу ще жи­ти іншим жит­тям, як досі. Ні, ви не ро­зумієте то­го, хто хо­че бу­ти цілко­ви­то чо­ловіком. Ко­ли раз ос­во­бод­жу­ся від усього то­го, що пригніта­ло і пу­та­ло ме­не тут, тоді ста­не для ме­не кож­дий день - днем праз­нич­ним. Я вже те­пер відчу­ваю розкіш та­ко­го жит­тя!

- Ага! Жит­тя то­ва­риш­ки ста­рої да­ми! - за­ки­нув злоб­но і вик­ри­вив згірдли­во ус­та. Лед­ве спог­ля­дав на ме­не, ли­ше ко­лись-не-ко­лись ки­дав на ме­не пог­ля­дом лю­тим і насмішли­вим, мов­би хотів ме­не би­ти.

- Вам це, мо­же, смішно, - відповіла я, зра­не­на гли­бо­ко гост­ро­тою йо­го глу­му, - од­нак у моїй душі на­му­ли­ло­ся стільки, на­боліло так, що чую, що виз­до­ровію і по­ду­жаю зовсім, ко­ли вир­ву­ся раз із цієї не­вольни­чої за­го­ро­ди на сво­бо­ду. Чи я бу­ду щас­ли­ва, чи ні, не знаю, але не­хай по­жи­ву хоч ко­рот­кий час після своєї вдачі! Не­хай не кор­чу­ся, не та­юся із своїми дум­ка­ми, не чую день у день, що я тя­гар, - а вже те са­мо виг­ла­дить мій ум, спрос­тує мою по­хи­ле­ну гордість, осмілить мою си­лу і збу­дить довір'я до се­бе са­мої!

- Коли так, то я бу­ден­но­го щас­тя не заз­наю! - за­ки­нув знов.

- Не кажіть так, я лиш не хо­чу вза­галі так ско­ро яко­го-не­будь «закінчен­ня» в своїм мо­лодім житті. В ме­не ще так да­ле­ко до «по­луд­ня»; не­хай натішу­ся кра­сою жит­тя!

Він розсміявся.

- Вищий чо­ловік ще не най­шов­ся, - ска­зав і гля­нув на ме­не згірдли­во.

- Я не ожи­даю йо­го і не йду йо­го шу­ка­ти, хоч я пе­ре­ко­на­на, що він з'явиться і між на­ми. Не всі пе­рес­та­ли віри­ти в бу­дучність і не в усіх зав­мер­ла віра в ве­ликість людської вдачі, - він надійде!

- Тоді й виб'є го­ди­на ва­шо­го щас­тя!

- Тоді виб'є го­ди­на «по­луд­ня» для на­шо­го на­ро­ду.

- А я з'явлю­ся тоді і по­ба­жаю вам щас­тя! - го­во­рив з лютістю. - Ні, я по­ба­жаю вам вже йо­го те­пер! - Він ухо­пив із розд­раз­нен­ням мою ру­ку і стис­нув її так сильно, що я з бо­лю аж зой­кну­ла; опісля верг її від се­бе.

- Я міг би вас за­да­ви­ти! - го­во­рив далі. - Ви, ма­буть, і не свідомі то­го, яко­го бо­лю зав­да­ли ви мені те­пер!

- Успокойтеся! Чо­му не хо­че­те ме­не ро­зуміти? - про­си­ла я, а сльози так і тис­ну­ли­ся до очей. - То ви ра­ни­те моє сер­це, пер­ше тим, що рве­те­ся на шлях, кот­рий не повів би вас до щас­тя, а