Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій"

І от до мене кинулися чорні істоти, які спливали чорним потом, схопили за руки й за ноги, розмахнулися мною і я полетів у ненаситний рот потвори, але в нього не встиг улетіти, бо почвара передчасно замкнула .вуста — я вдарився об залізо її вуст і прокинувся.

Перелякано зирнув на годинника — було вісім годин ранку. Я схопився з ліжка, бо часу лишалося зовсім мало, адже о дев'ятій тридцять мав приїхати автобус із Ларисою, а їхати до автовокзалу таки далеченько. Хлопці ще спали — була субота,— і я швидко вбрався. Метнувся в туалет, кинув у розпалене обличчя кілька пригорщ зимної води, прополоскав рота, бо чистити зуби було ніколи, а за кілька хвилин бухнув дверима гуртожитку — на мене потекло свіже весняне повітря. Над головою розгорнулася неймовірно чиста блакитна баня неба, а недалеко задзвонила синиця. Повітря ще не встигло напитися диму Дарницьких заводів, було ясне, свіже, гостре на смак — таким воно буває тільки навесні. І це був такий разючий контраст між тим, що мені снилося, і цим весняним, повним сонця й пробудження ранком, що я захлинувся від радості, що той сон лише довільне марисько, результат моєї нічної розмови з Колею; зрештою, не існує тепер печей і масового знищення — часи вже не ті, а гайки, якими нас прикручували до залізного тіла державної машини, мабуть, уже зі стесаною різьбою; можливо, й той спрут, що безвидно охопив мацаками все живе й мисляче, не такий уже й страшний, як його малюють, а коли про нього забагато думати, то можна здуріти і звихнутися. Так гадав тоді я, бо хотів так гадати, бо десь у глибині цього весняного простору їхала до мене дівчина, яка заполонила мої думки й серце; зрештою, й день благословляв мене на речі ясні, отож, яке мені діло до того спрута, до чортів, огненних печей, коли над головою таке небо й отаке сонце, коли так ясно й прекрасно дзвонить до мене синиця, коли я весь переповнений хвилюванням од майбутньої зустрічі з коханою,— ні, був би я ідіотом, щоб думати про темні речі. Отож, вигріб із себе рештки того сну, всю оту павутину і всіх павуків, все оте темне, сколошкане й тривожне, і скочив у трамвай, що мав привезти мене до Ленінградської площі вже цілком оновленим, легковажним і радісним. Але коли я сидів біля вікна й дививсь у шибку, думки мої все одно вряди-годи наверталися до того сну і до нічної розмови: хто зна, думав я, чи Коля щирий, чи хоче ввійти до мене в довіру — поки що з ним зближуватися не варто. Можливо, щирий, але його пропозиція дати почитати оте "щось" виглядала підозріло. Однак, міг то бути цілком природний інтерес, а могла бути, як він назвав, і "пушка", тобто провокація. Я знову струснув із себе ці гадки і вийшов із трамваю, щоб пересісти на автобуса, що мав привезти мене на автовокзал. Зирнув на годинника: часу було мало, але я встигав. І ось уже їду автобусом, і в мене глухо защеміло серце — по-справжньому почав хвилюватися. Це до решти звільнило від тоскного думання про стежу за мною, і я все частіше й частіше нервово позирав на годинника — автобус, мені здавалося, не їхав достатньо швидко.

Біля автовокзалу підхопився. Але коли сходив із автобуса, нога натрапила на клаптик льоду, я посковзнувся і гримнув об асфальт. Мене підвели якісь співчутливі руки, я обтрусився, але урочистий і схвильований настрій як рукою зняло — за забобонами, це знак був недобрий. Зиркнув на годинника: скло на ньому було побите, власне, потріскалося аж так, що стрілки ледве проглядали. До приходу автобуса лишалося п'ятнадцять хвилин, а що часто приходили й раніше, треба було поспішати. Так воно, зрештою, й було: Лариса вже стояла на пероні у білій шубці, чорних штанах і в'язаній шапочці.

— Слава Богу! — сказала вона, йдучи мені назустріч.— А я вже думала, не дістав моєї телеграми.

Наставила мені щічку, і я її чоломкнув.

— Ще п'ятнадцять хвилин до прибуття,— пробурмотів я.

— Ти живеш у країні, де нічого не робиться точно,— сказала Лариса, і я трошки здивувався: досі вона щось проти "країни" не говорила, очевидно, це вже був Артуровий .вплив.

— Скільки маєш часу? — спитав я.

— А ти вже рахуєш час? — звела вона брівки.— На вечір, якщо тебе влаштовує, мушу бути вдома. Я цю ніч ночувала у Лялі, вона живе недалеко автовокзалу — за теорією, мала б пробути в неї цілий день. Можна зараз узяти квитка?

— Можна,— сказав я, і ми пішли до кас.

— Ні разу не була в Києві,— промовила Лариса.— Скільки тут машин-н-н!

— Кожне місто має свій антураж: машини, вулиці, будинки, люди. А зрештою, скрізь такі самі вулиці, машини, люди й частково будинки. Різниця в ритмі і кількості.

— Відчуваю, що мені тут кошмарно сподобається,— мовила Лариса.— Не будеш дивитися на мене, як на провінціальну дурочку?

— Це залежатиме, кого ти вдаватимеш,— мовив я.— В Житомирі я так на тебе не дивився.

— Ну, в Житомирі ти дивився на мене просто як на дурочку. А тут я буду ще й провінційна дурочка, красота!

— Перестань, Ларисо,— сказав я, штовхаючи від себе скляні двері й пропускаючи її вперед.

До речі скажу, забігаючи наперед: Лариса на київських вулицях і справді виглядала провінціалкою, і я навіть подивувався її бездоганному чуттю. Але це знову-таки свідчило, що вона далеко не дурочка, та я давно не ставився до неї як до дурочки — її наївна мудрість часом таки вражала.

Хотів, щоб узяла квитка на четверту годину, але настояла, щоб узяти на другу.

— Але ж за цей час нічого не побачиш! — розчаровано сказав я.

— Побачу іншим разом,— мовила вона незворушно.— Я підневільна істота і залежу від батьків. О шостій мені треба бути вдома.

— Такі вони в тебе деспоти?

— Не деспоти, а я так обіцяла.

Ми взяли квитка й вийшли з автовокзалу.

— А чому не сказала, що їдеш до Києва? — спитав я.

— Бо вони мене не пустили б. Добре знають, що у Києві ти. А з тобою мені заборонено зустрічатися, от!

— Але ж чому заборонено?

— Бо ти в моїх батьків, як це сказать... ну, викликав негативну реакцію.

— А хто їм сказав, що я в Києві?

— Я,— незворушно мовила Лариса.— Це для того, щоб не гризли мені голови.

Інфоримація була нова й трохи приголомшила мене. Отже, Ларисі вдома заборонили зустрічатися зі мною, бо я викликав у її батьків негативну реакцію. Нічого дивного: вони в мене викликали не менш негативну реакцію, але чому Лариса виявилася така слухняна? Судячи з її норовливого характеру, слухняною не повинна бути.

— Чим же я не сподобався твоїм батькам?

— Вони вважають, що ти погано закінчиш,— засміялася Лариса.— Уявляєш! Таке дурне! Та ти ж як овечка!

— Я овечка? — мій голос зламався.

— Ну да,— мовила Лариса.— При найменшій небезпеці овечка сахається в кущі. Оце і є те, що мені в тобі не подобається. Саме тому я й стала Артуровою подружкою, бо хто погано закінчить, так це Артур. Артур твердий, він або зламається, або вистоїть. А ти не зламаєшся і не вистоїш...

Від цих слів я почервонів до вух — кров мені вдарила у скроні. Лариса глянула на мене і схаменулася, що сказала забагато.

— Ох! — мовила вона.— Я тебе не образила?

— Ні! — пробурмотів я, але вона таки мене образила. Загнала в мене не колючку, а ножа, бо, здається, мала рацію. Дожився: дівчина, в яку закохався, вважає тебе овечкою. "Овечка, овечка!" — стукало мені у скроні.

— Чого ж ти до мене приїхала? — спитав я згнічено.

— Як чого? — здивувалася Лариса.— . Щоб ти показав мені Київ. А окрім того, ми ж друзі... Чи, може, не так?

— Ясна річ, друзі,— сказав я, намагаючись опанувати себе — мені це давалося важко: чар зустрічі з коханою дівчиною пропав.— Що б ти хотіла побачити?

— Цікаве,— мовила Лариса.

— Київські печери, хочеш?

— Печери? Чудово! А що в тих печерах?

— А ти не знаєш? По-моєму, цілий світ це знає... Там гроби святих.

— Гроби й печери — це цікаво. Гайда! Ми скочили в 1-ий тролейбус і поїхали.

Людей було напхом, і ми ледве стояли — стискали нас зусібіч. Лариса трималася стоїчно, а я вже до того звик. Однак розмовляти не могли, більше того, нас відтисли одне від одного, і ми могли тільки переглядатися. Це, може, було й добре, бо ураза, завдана мені дівчиною, ще не минула — я хотів оговтатися. Відчував тим більшу прикрість, бо пережив учора оту дурну ейфорію, за яку був удруге покараний. Даремно ладнав я ілюзії; Лариса, приїхавши, ні на цаль не стала мені ближча, навпаки, але цього разу не тому, що я того не хотів, а тому, що у нас так складалося. Отже те, що я від навислої загрози весь час тікав: вихід зі школи, втеча із Житомира, Лариса сприймала за малодушність. Тоді виходить, що й мій батько з його теорією відстороненого життя малодушний? Ні, то була, звісно, надто елементарна оцінка, результат військово-патріотичного виховання, яке вселяло фашистську ідею безстрашного, сильного й нездоланного борця за певні ідеї, який, не задумуючись, кладе голову за свого начальника, хоч той начальник може бути дурбак з дурбаків або й безчесним. Ні, я був таки не боєць, бо не мав переконання в доцільності боротьби, але чи не значило це, що я, певною мірою, духовне рабство прийняв, принаймні визнав зовнішні його форми існування, корюся їм і протестую тільки в душі, тобто закон самозбереження у мені сильніший закону героїчності? Очевидно, й тут Лариса мала рацію: є люди з різним дійовим статусом: один здатний на героїчну безрозсудність, а інший ні. І не ступінь рабськості грає тут ролю, а закон природження. Один народжується воїном, а інший для того, щоб спокійно трудитися, цінність же людини визначається не суспільною її заангажованістю, а мірою її моральної досконалості. Тут уже має рацію мій батько і не має рації той, котрий хоче (за байкою Сковороди), щоб усі годинникові колеса, тобто суспільної машини, гойдалися в один бік, бо одні колеса мусять хитатися в той, інші у зворотний бік; і що стає із суспільством, де всіх примушують хитатися в один бік, ми вже знаємо: воно деградує!

Отакий рій думок викликали в мене оті принагідно кинуті Ларисині слова, і тут уже ніде дітися, треба було признатися: має рацію Лариса чи ні, але ми з нею, очевидно, парою ніколи не будемо.

Я все-таки спробував пробитися до Лариси через людський юрт.

— Клас! — сказала вона мені.— Мене зараз задушать!

Я став так, щоб охоронити її від натиску животів та спин, приймаючи той тиск на себе. В тролейбусі стояв звичний гомін, люди голосно розмовляли.