Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій"

На площі Толстого ми вивалилися на хідника, і Лариса перевела дух, була вона розрум'янена.

— Це у вас так завжди?

— Не завжди, але часто,— сказав я, чекаючи, поки вона впорядкується.

— А в тих печерах теж буде стільки людей?

— Ну, ні,— засміявся я.— Не всім хочеться дивитися на гроби та людські кістки.

Ми пересіли на 20-й тролейбус, зумівши захопити місця,— зупинка була кінцева.

— А де цей ваш знаменитий Хрещатик? — спитала Лариса.

— Зараз по ньому поїдемо,— сказав я.— Чому так довго до мене вибиралася?

— Забула твою адресу, а спитати в Славка чи Артура соромилася.

— Чого ж соромилася?

— Так,— Лариса дивилась у вікно.

— А тепер згадала?

— Нє, побачила твого листа у Славка.

Отже, Лариса поїхала до мене, не сповіщаючи не тільки батьків, але й Славка і Артура. Пояснення тут могло бути таке: з Артуром у неї зав'язалися міцніші стосунки, а Славко Артурові про поїздку напевне б розповів. Чи ж Артур її до мене ревнував? Зрештою, пояснення могло бути й інше: Лариса в своїх діях бувала невгадна. Очевидно, це друге правильніше.

— Оце й Хрещатик,— сказав я. Дивилась у вікно пожадливо. Як завжди,

потоки людей і ми в потоці машин.

— Чи пробував хтось порахувати, скільки за день тут проходить людей? — спитала Лариса.

Запитання було увіч провінційне. Кияни таких речей у голову не беруть.

— Відомо одне,— сказав я,— людина, проходячи Хрещатиком, вдихає стільки газу, скільки курець за день.

— Здорово! — сказала вона.— Тепер я розумію, чого ти сюди перебрався.

Це був жарт чи насміх, але сказала ту фразу, здається, цілком серйозно.

Ми поїхали повз понурий будинок Ради міністрів, Верховної Ради, парк при ній, Арсенал — Лариса не відривалася від вікна.

— А ти де живеш? — спитала вона.

— По той бік Дніпра. В Дарниці.

— Там цікаво?

— Дим і газ,— мовив я.—Заводи і фабрики й будинки стилю барако! Знаєш, є така приказка-анекдот: більше диму, більше газу — стане краще жить одразу!

— Отже, для того ти й переїхав? — знову чи пожартувала чи з'іронізувала вона.

— В тебе є зміни, Ларисо,— сказав я.— Ти єхидничаєш.

— А по-моєму, я серйозно,— сказала вона.— Коли людина кудись тікає, вона шукає кращого.

— Тобто тікає від життя гіршого.

— Знайшов краще?

— Уяви собі,— коротко мовив я.— У цьому місті безліч книжок і цікавих людей.

— Хочеш сказати: нудиків?

— Саме нудиків. Розумніших Артура та Славка, а про мене й говорити нічого.

— Колосально! — сказала Лариса.— Дим, газ і нудики!

— Точно,— сказав я.— Дим, газ, нудики, бібліотеки, виставки, вечори, музика, безліч кінотеатрів, а ще й театри.

— Заздрю тобі.

У мене було враження, що Лариса своїми шпильками, а що це були шпильки, не сумнівався, ніби мстилася мені. За те, що я покинув її, покинув Житомир замість того, щоб виявити твердість характеру і непохитну їй відданість. При цьому те, що вона сама мене від себе відштовхувала, якось до уваги не бралося. І знову-таки з тієї ж причини: я мав би виявити більше енергії, щоб завоювати її. І хоч я, може б, її все одно не завоював, але внутрішньо вона була б задоволена. Мстилася мені за те, що не заполонився нею безумно, не поставив її в центр своїх бажань та помислів, а отже й не любив так, як того хотіла вона. В тому нагадувала Аллочку, яка також воліла підпорядкувати собі чоловіка повністю. Але Артур також ніколи не полюбить її абсолютно, як вона хоче, бо і його більше цікавлять книжки, справи, конспірації й чоловіче товариство.

Ми приїхали. Скажу, що сам у Лаврі я бував кілька разів: раз зі своїм новим знайомим, з яким познайомився у Вітличного — той тут працював і розповів мені безліч цікавого; кілька разів блукав і самотою. Ми пішли в Заповідник через Економічну браму, але спершу завернули до церкви Спаса на Берестові. Спас на Берестові не викликав у Лариси ніяких емоцій, навіть моя розповідь, що тут Володимир тримав дев'ятсот своїх наложниць: дев'ятсот жінок в одного чоловіка для неї було абстракція. Зрештою, йшлося про полонянок, а не про українських жінок, інакше вони б пороздирали б одна одну, а в додачу ще й Володимира. Це моє зауваження Ларисі сподобалося, вона розсміялася.

Водив Ларису по Лаврі, щось оповідав, щось показував, але навіть "білоколонне диво" Шеделевої дзвіниці її не вразило — кидала навсібіч байдуженькими оченятами й стоїчно мовчала. Зрештою, завів її до того місця, звідки проглядалося Дніпро, Дарниця й церкви біля дальніх печер.

— Це ти отам живеш?

— Там,— сказав я.

— А де конкретніше?

Я спробував показати. Вона стояла якась тиха й задумлива.

— Тут красиво,— мовила нарешті.— А де ті печери?

— Треба спуститися вниз.

— Гайда! А то тут якось холодно.

— Давай погрію! — мовив я і спробував її обійняти. Але вона, як і того першого разу, коли присягали на братство, різко від мене відскочила і її личко знову стало спотворене з хижо оскаленими зубками.

— Не смій! Це тут такого навчився?

— Ну да! — сказав я.— Знаєш, які тут дівчата. Як вогонь!

— То йди собі до тих дівчат!

— І не поведу тебе в печери?

— Нє, чого ж, веди,— сказала незворушно Лариса.— Але рук не розпускай.

— Гаразд! — сказав я так само жартівливо.— Клянусь святими!

І ми пішли в печери. Йшли по напівтемних сутеренах, зупинялись біля поховань, я щось пробував розповідати, але відчував, що мої слова до неї не доходять. Мовчала, тільки розглядалася. Зрештою, незабаром ми вже були на поверхні.

— І це все? — спитала розчаровано.

— Все, куда пускають,— мовив я.— Є ще дальні печери, але вони зачинені. Є також безліч нерозвіданих печер, куди не ходять.

— Але чому?

— Б вони в неладі, напівзавалені, можуть завалитися.

— Але ж у цих печерах нічого цікавого,— сказала Лариса.— Самі опудала і де-не-де засохлі руки. І кістяків мало. Зовсім не страшно.

— А ти хотіла б, щоб було страшно?

— Ну да! Ти ж сказав: гроби і печери.

— І руки кістяків, що простягаються з темряви, щоб схопити й затягти дівчат.

Але мій жарт повис у повітрі. Лариса йшла побіч задумана.

— Вони що, малахольні були, що ховались у тих печерах?

— Вважали, що так наближаються до Бога. Покидають цей страшний і жорстокий світ, у якому годі жити, бо на кожному кроці їх чекає спокуса й загроза.

— А коли так не наближаються до Бога? — спитала Лариса.— А коли того Бога нема?

— Вірили, що наближаються, отже й наближалися. І твердо вірили, що Бог таки є.

— Жахливо! — сказала Лариса, мерзлякувато поводячи плечима.— По-моєму, вони були малахольні.

— А я їх розумію.

— Ну, ти їх розумієш! — Лариса скривила вуста.— Бо й сам такий! Овечка! І вони були овечки!

— Здається, й овечки живі створіння і їх також треба розуміти. Божі овечки!

— Але ж для чого? Щоб сидіти в землі й світу не бачити?

— Жахливого світу не бачити.

— І через те творячи жахливий світ собі? Я того не розумію.

— Бо ти повна житейського вогню. А вони пригасали. Пригасали й рятувалися від свого пригасання.

— І гасли. Бом! — сказала Лариса, імітуючи церковний дзвін.

— І гасли,— сказав я.— А себе переконували, що це угодно Богові. Інакше вони побожеволіли б тут. Жили у світі власних ві-зій та вигадок.

— А по-моєму, вони хотіли прославитися. Щоб отут лежати, і щоб такі дурні, як ми, дивилися на них і дивувалися.

Повернула до мене лице. Вона, очевидно, й справді змерзла, бо обличчя стало синювате й покрите буберцями.

— Може й так,— згодився.— Але скоріше те, що я кажу.

— Не розумію,— мовила Лариса.— Коли людину закидають у тюрму й змушують у ній жити, це ясно, але коли людина саме себе кидає в льох і тішиться з того — незбагненно!

Чудо дивне! Лариса філософствувала. Вперше довелося почути від неї житейські розмисли — невже й вона ставала нудиком? Я так їй і сказав, звісно, жартома.

— Фі! — пирхнула вона.— А тобі краще, щоб я була дурочкою? В тебе всі дівчата дурочки!

— Крім тебе,— сказав я сокровенно.— Хочеш, зайдемо в якесь кафе й погріємося.

— Це цікавіше,— сказала вона.— Заморив ти мене своїми церквами й гробами! Бр!

Ми розсміялися й майже побігли під гору, бо за цей час погода таки змінилася. Сонце зникло, насунули важкі кучмаві хмари, ставало й справді мерзлякувато-вогко, а через це й холодно. До речі, я сам помітив це тільки зараз, бо й тоді, коли ми роглядали дніпровські краєвиди, й пізніше, мені здавалося, що сонце продовжує світити.

Сіли на двадцятку й спустилися до Хрещатика, в тролейбусі Лариса тулилася до мене, була й справді як крижинка. Я повів її в "Українські страви" за Пасажем — там було найзатишніше, і я сам любив туди вчащати. Ми зайняли столика в кутку, Лариса вже достатньо виголодніла та й я ще не снідав, отож ми замовили по борщу, шніцелю і, звісна річ, каву. Було тихо й затишно.

— Наморилася? — спитав я турботливо.

— Не було від чого,— сказала вона, активно беручись до борщу.

— Шкода, що обмаль часу. Побродили б Подолом, пішли б у Софію Київську.

— Церков мені досить.

Уже було після дванадцятої, отже мали час спокійно пообідати, прогулятися Хрещатиком — і пора їхати.

— Люблю незнайомі міста,— сказала Лариса.— Ніхто тебе не знає і ти нікого не знаєш. Клас!

— Але ж тебе знаю я.

— Ну, ти не в рахунок. Що б я робила сама?

Отже я був "не в рахунок" — дуже мило! Я був тільки для того, щоб вона не відчувала в чужому місті покинутості. Що ж, і це непогано.

— Приїжджай до мене частіше,— сказав я сердечно.— Мені з тобою добре!

— Це вже як вийде! Я від себе не залежу.

— Коли ж будеш залежати від себе?

— Для цього багато чого треба,— загадково сказала Лариса.

— А коли признаюся, що люблю тебе, Ларисо? — сказав несподівано для себе я.

Вона завмерла, не донісши ложки до рота.

— Це виключається,— сказала.— Я люблю Артура і ти це знаєш.

— Нічого я не знаю! — мовив сердито.

— А Славко тобі не розказував? — здивовано спитала вона.— Ні, Славко не міг не розказати. Та і я про це тобі не раз казала.

— Це правда? — спитав я тихо.

— Правда,— відповіла серйозно.— Ти славний, але з тобою мені важко. З тобою відчуваю себе дурочкою.

— Аз Артуром ні?

— З Артуром ні. Він простіший. Окрім того...

— Що, окрім того?

Вона поставила проти мене холодні, я б сказав, безжальні очі й раптом прорекла безцеремонно:

— В тобі мало мужчини!

Я почервонів. Не зовсім зрозумів, що це таке "мало мужчини", але трохи здогадувався. Коли жінка має підстави мститися чоловікові, в ньому, можливо, й справді "мало мужчини", навіть коли він уродився бугаєм з волячою потенцією.