Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"

— Можна попросити, — кажу я так солодко, як тільки зараз здатна. — Можна мені в туалет? Якщо, звісно, твоя сестра не заперечує.

— Моя сестра? — здивовано перепитує він, автоматично. І я вже знаю, що він збрехав.

— Ну, так, сестра. Мені справді треба попісяти, — повторюю. Думаю, що якщо він уже випустить мене з машини, я просто побіжу. Він відчиняє дверцята, і це саме той момент, та мить, але вона минає, а я нічого не можу зробити, бо він міцно тримає мене за руку. Бо вже відчуває, що я знаю, що підозрюю його в чомусь, і що хотітиму втекти.

— Сестра не матиме нічого проти, — каже. — Ходімо в будинок.

Раптом бачу, як у наш бік ідуть якісь люди. Пара, чоловік і жінка. І тоді я наважуюсь і щосили кричу: «Рятуйте!» Вони підходять, і Майклові доводиться трохи відпустити мою руку. Вона вже вся посиніла.

— Це сестра, — каже він. — Вона дещо неврівноважена.

Але оскільки він відпустив мене, я користуюся моментом і вириваюся. Сильно відштовхую його, біжу й влітаю до першого-ліпшого магазину.

Це музична крамниця, на щастя, ще відчинена. Продавець здивовано поглядає на мене, я, мабуть, схожа на опудало, можу собі уявити. Прикладаю палець до вуст, а тоді ховаюся за піаніно. Увесь час боюся, що він прийде по мене. Але він не приходить. Принаймні поки що. Шукаю в кишені телефон, мені потрібно подзвонити братові. Однак із жахом помічаю, що його нема. Мабуть, випав із кишені, коли я тікала, або ще в машині.

Я боюся завтрашнього концерту, тому відверто тішуся, що сьогодні нам дозволили пограти тут довше. І я, і Опта дуже стараємось. Ми вже по кілька разів програли всі пісні, куплет за куплетом, тож я оголошую перерву, щоб з’їсти булочку. По дорозі я зайшов до улюбленої пекарні й купив дві. З посилкою. Я знаю, що Опта зрадіє, ця дівчина справді любить їсти. Дивлюся на телефон і бачу, що дзвонила бабуся. Чорт, хоч би нічого не сталося. Я швидко передзвонюю.

— Чи Вікторія не повинна бути вдома? — питає бабуся. — Уже стемніло.

— Її немає? Патли повисмикую засранці. Але не хвилюйся, Бабі, мабуть, засиділася в котроїсь Орлиці. Чекай, зараз подзвоню.

У мене ж є їхні номери завдяки Опті. Дзвоню до однієї й холону, бо та каже, що, авжеж, вони були з Вікою в Морському оці, але попрощалися понад півтори години тому. Півтори години, а вона досі не дійшла додому! А тоді помічаю емемес. Це фото якогось будинку. З підписом «Рятуй».

Я, напевно, побілів як стіна, бо Опта одразу підбігає, і я показую їй фото.

— Господи! — вигукує вона. — Ходімо. Я знаю, де це знаходиться, це музична крамниця, я там гітару купила. Це на Вікторській.

У мене тремтять руки, коли я замикаю музичний клас, усі речі лишаємо всередині.

— А якщо це той педофіл? А якщо з нею щось сталося? — я починаю плакати.

— Припини, — тверезо каже Опта й вихоплює в мене ключі. — Дзвони в поліцію! — кричить і сама починає поратися коло замка, бо мене руки не слухаються.

Який там номер? 112?

Я дзвоню й дуже плутано пояснюю. А тоді біжимо на Вікторську.

— Перевір, чи вона більше не озивалася.

— Є пропущений дзвінок, але годину тому.

— Дзвони до неї.

— Вона не бере. Господи, якщо з нею щось трапилося, я покінчу із собою. Ні, мати мене прикінчить!

— Заспокойся, ходімо скоріше, зараз приїде поліція, ми обов’язково її знайдемо, вона, напевно, десь там. Не хвилюйся, усе буде добре, — втішає вона мене, але це нічого не дає, я в розпачі, у мене перед очима моя молодша сестра, зґвалтована, мертва, лежить десь ізв’язана, і я не можу позбутися цієї картини. Концерт мене лякав! Сміх та й годі. Це я не знав, що означає справді боятися!

На Вікторській бачу поліцейську машину, серце калатає в грудях так, що, здається, вискочить і розлетиться та тисячі шматочків.

— Це ви викликали? — питає поліцейський, коли я підходжу до машини.

— Так, — кажу, — моя сестра…

— Я вже відправив людей у будинок. Ви підете зі мною, запитаємо в магазині. Щоправда, це все не зовсім відповідає процедурі, бо не було офіційної заяви, але в цій ситуації… Ви знаєте, що коїться в місті.

Киваю. Я волію про це не думати. Заходимо, а радше вбігаємо до музичної крамниці. І бачу її, свою сестру. Вона сидить навпочіпки біля піаніно й погойдується. Підбігаю до неї, а до мене продавець.

— Ох, я такий радий, ви її знаєте? Бо вона практично не відповідає. Каже лише подзвонити братові, але я не маю номера, схоже, вона загубила телефон. Мені здається, у неї шок, я вже збирався телефонувати до поліції, бо не знав, що робити.

— Поліція вже тут, — кажу. — Віко, Боже мій! — я припадаю до неї й обіймаю міцно-міцно. Я справді не знаю, що б робив, якби з нею щось трапилося.

— Де ваші батьки? — суворо питає поліцейський. — І що взагалі сталося?

— Дайте їй спокій, — прошу. — Ви ж бачите, що вона не при тямі. Батьки вдома… А точніше, бабуся.

— Бабуся повинна приїхати сюди.

— Але бабуся після операції.

— Немає вибору. Ми повинні поїхати до відділку.

Я дивлюся на Опту, мовби очікую від неї допомоги, вона кладе руку мені на плече.

— Не хвилюйся, Феліксе. Чи бабуся взагалі встає?

— Так, але сама нікуди не ходить.

— Я поїду по неї. Я отримала сьогодні кишенькові, у мене є на таксі. Я привезу її сюди, гаразд?

— Гаразд. Я подзвоню й попереджу її.

— Ок. То я побігла.